Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

— Хутчій! — підганяв товариша Живчик і сам пустився бігти. — Північ наближається. Нам треба поспішати!

— Я… я біжу, — пропихтів Кулькап.

Попереду в іскристому повітрі виблискували шпилі та вежі Санктафракса. І що дужче бурхав вітер, то відчайдушніше, мов надутий пузир на шворці, борсалось у небі припнуте Якірним ланцюгом летюче місто.

Нарешті — набагато пізніше, ніж хотілося Живчикові, — перед ними замаячіли околиці Нижнього міста. Низькі дерев’яні каркаси майстерень, критих рифленим залізом, невеличкі сиром’ятні, фабрики корабельних снастей.

— Десь тут, — пропихтів, задихаючися, Живчик.

Небо за його спиною стало фіалкове, голубі електричні спалахи — ще сліпучіші. Вони тріщали навколо величних санктафракських будов і потужного ланцюга, яким місто було прикріплене до землі.

— Сюди, — кинув Живчик, круто звертаючи в бокову вуличку, уздовж якої тяглися крамниці, де торгували плетеними товарами та гончарними виробами, ще й досі не зачинені, незважаючи на пізню годину. Кулькап — з утоми його ноги стали, наче гумові — ледве встигав за ним.

Вони знову звернули ліворуч. Потім — праворуч. Усе Нижнє місто гуло і кипіло. Гобліни та тролі купчилися тривожними зграйками, дивились у небо, показували туди пальцями і про щось занепокоєно гомоніли. Заходило щось лиховісне. Щось страшніше за всі попередні бурі, взяті разом.

Живчик і Кулькап не сповільнюючи ходи протислися крізь натовп. Звернули праворуч. Ще раз праворуч. Тоді ліворуч. А ось і він — посеред відкритого брукованого майдану, просто перед ними — прикол для самої летючої твердині.

Майдан уже кишів ученими. Вигляд у них був збентежений, переляканий, а їхні кабінетні мантії у сповненому бруду та безладу Нижньому місті здавалися дикими. Живчик кинув оком на летючу брилу, з якої донизу спускалися переповнені кошики, доправляючи на землю санктафраксців. З усього видно, білий крук Краан приставив повідомлення і Професор діяв.

Повітря іскрилось і палало, від оглушливих громових розкотів двигтіла земля. Ураганний вітер завивав у вузьких вуличках та на майданах.

Нахиливши голову проти вітру, Живчик безперешкодно добіг до Якірного ланцюга; гобліни з ланцюгової варти, певно, покинули свої місця. Живчик побачив ланцюг і важко зітхнув. Ніякий меч зроду б не здолав його могутніх ланок. Тоді він видерся на постамент, аби побачити, як кріпиться ланцюг.

Кріпильний блок мав хитромудру конструкцію. На скелястому ґрунті спочивала платформа, а на ній — металева плита з двома арковими дугами посередині. Плита кріпилася до платформи прогоничами, які, пронизавши тамту наскрізь, глибоко впиналися у кам’яну породу. Кінець Якірного ланцюга обвивав зубчастий вал, а остання ланка спочивала між дугами, утримувана шплінтом. Щоб відпустити Санктафракс, треба було вийняти шплінт. Але як?

— Кулькапе, молот! — закричав Живчик. — Мені потрібен важкий молот. Заради Неба, знайди мені молот!

Кулькап метнувся у натовп.

Почувся чийсь радісний вигук, і, обернувшись, Живчик побачив, як із кошика, який щойно торкнувся землі біля пересохлого водограю на тому кінці майдану, вилазить постать у мантії.

То був Професор Темрявознавства. Живчик полегшено зітхнув. Якщо вже летюче місто покинув сам Найвищий Академік, то евакуацію можна вважати закінченою.

Дуже вчасно, подумав Живчик, коли здалека долинув товстий рев, від якого все обривалося всередині. Матір Бур уже зовсім близько.

Де ж носить Кулькапа з отим молотом? Живчик понишпорив довкола себе очима: невже не знайдеться чогось, чим можна б вибити шплінт?

По Нижньому місту з несамовитою силою пороснув град. Градини завбільшки з яйце птахощура били вікна, люди з голосними зойками шукали сховку, і страх перетворився на загальну паніку. Прикриваючись від граду рукою, Живчик зиркнув на небо.

Нічним небом просто на них, киплячи, клубочачись і висяваючи сполохами, сунув величезний згусток атраментово-чорних хмар.

Матір Бур уже майже над ними!

Живчик скочив із платформи і мечем виважив із бруківки кругляка. Повернувшись до платформи, щосили торохнув каменем по ребру шплінта.

Залізо подалося!

Живчик ударив ще раз. Цього разу шплінт заклинило. Він спробував ще раз. Марно. Залізяка навіть не ворухнулася.

— Ну ж бо, зрушуйся, побий тебе Небо! — заревів Живчик, скаженіючи від свідомості свого безсилля. — Зрушуйся!