Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

До нього підійшов Професор Темрявознавства і обидва задивилися у вікно.

— Воно справді величне, — погодився він, після чого тихенько додав: — Але місто потребує гідного врядування.

— Свята правда, — підтвердив Професор Темрявознавства, і обидва перевели свої погляди на Палац тіней.

З усієї стародавньої будівлі, зануреної в тінь позаду помпезного Коледжу Хмар, навіть із такого вигідного пункту, як обсерваторна вежа, було видно тільки верхівку найвищої палацової башточки.

— Мене непокоїть наш давній друг Лініус, — сказав Професор Темрявознавства. — Останнім часом він виглядав просто жахливо.

— Щораз, як я його бачив, він виглядав усе гірше й гірше, — додав Професор Світлознавства і похитав головою. — Санктафракс заслуговує на краще ставлення з боку свого Найвищого Академіка.

Ув опочивальні Лініуса Паллітакса, найвищого Академіка Санктафракса, панувала пітьма. Ніч до покоїв Палацу тіней зазирала рано.

Сам Лініус, скручений калачиком під укривалами, невдовзі заснув. Обличчя його виглядало сумирним, дихав він тихо, ледь сопучи. Лініус нічого не чув, коли в обідню пору до нього зазирнула Вельма: як там ведеться недужому? Не потривожив його спокою і Щип, досі занепокоєний душевним станом свого пана. На заході сонця веретенник навідався до покою, щоб позачиняти віконниці й засвітити свічки біля ложа. І навіть тепер, коли дверна клямка повернулася і двері з рипом відчинилися втретє, це не урвало Лініусового важкого сну без сновидінь.

Прибулець безшелесно перетнув покій і схилився над сонним професором.

— Прокидайтесь, — прошепотів гість, і, не дочекавшись відповіді, взяв Лініуса за плече і легенько потермосив. — Професоре, — вів далі він. — Я вже прийшов.

На мить Лініусові повіки затремтіли, відтак рвійно розплющилися.

— Квінте, — промовив він голосом, млявим від снодійного, яке дав йому Чіпус. — Ти живий.

— Я мчав сюди щодуху, — похвалився Квінт.

— І дяка Небові, Квінте, що ти живий, — провадив Лініус. Він обвів поглядом покій, і його брови занепокоєно зсунулися. — А де… а де ж Маріс? І Чіпус? Ти їх не знайшов?

Квінтові затремтіли ніздрі. Він облизнув смажні губи.

— Маріс і Чіпус? — перепитав він. — О, так, вони знайшли мене вмент.

Лініус сів у ліжку.

— Як? І Маріс ходила теж? А де ж вони? — запитав він різким, стривоженим голосом. — З ними все гаразд? Скажи мені, Квінте, будь ласка.

— Не знаю, як вам пояснити, — почав Квінт, зиркаючи на двері. — Маріс привела мене до тями. Чіпус оглянув мої рани. Ми покинули лабораторію, а тоді… — Хлопець замовк, і в мерехтливому світлі свічок Лініус побачив його вираз. — А тоді сталося щось жахливе , — докінчив він.

— Розказуй! — ледь витиснув із себе Лініус.

Квінт відвернувся. Майнув його язик, куштуючи на смак повітря.

— Тут ніхто нічого не вдіяв би… — Він затнувся. — Усе сталося так швидко.

— Що? — запитав Лініус, чиє серце шалено закалатало. Він підвівся на руках і сповз із ліжка. — Ти мусиш мені розповісти. — Непевною ходою, долаючи біль у руках і ногах, академік підійшов до хлопця. — Квінте, будь ласка, — благав він. — То я у всьому винен, знаю. Чому Маріс теж пішла? Чому я не подужав перебороти сон і спинити її? Який з мене батько?… — Він важко опустився на ліжко, його обличчя жалісно скривилося. — Не кажи мені, що її попав криваво-червоний блискун.

Квінт обернувся з усміхом.

— Він з’явився нізвідки, — зронив він тихо.

— Ні! — закричав Лініус. — О, Маріс! Маріс ! — він підступив до Квінта ближче, заточуючись від кволості. — Що з нею сталося? Скажи мені!

— Тварюка схопила її, — почулася відповідь.

Лініус здригнувся з жаху.

— За горлянку.

Лініус обійняв себе за плечі, судомно вп’явшись у них пальцями. Перед очима все плавало, серце як не вискакувало з грудей.

— Її обличчя зчервоніло. Очі витріщилися…

— Ні! Ні! — розпачливо зойкнув Лініус.

У повітрі знову майнув сласний Квінтів язик. Лініус підвів очі й зустрівся з поглядом свого учня. На Квінтовому обличчі читалася погано приховувана зневага. Мозок Лініусові прошив жахливий здогад.

— Квінте! — скрикнув він, — чи це справді ти?

Квінт спохмурнів.

— Та як ви можете сумніватися? — обурився він. — Звісно, я, а то хто ж! — Хлопець лукаво всміхнувся і відгорнув каптура. — Погляньте, — показав він підборіддям на Велику печатку Найвищої канцелярії, що красувалася на його грудях.