Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Маріс повернулася до найближчих до неї ґав.

— Чи знає хто-небудь, що сталося з Лініусом Паллітаксом? — лячно запитала вона. — Чи бачив хто мого батька, Найвищого Академіка?

— Ні, — відповіло кілька роззяв, не відриваючи очей від вогняної вистави, що розгорталась перед ними. — Його не видно. Ні слуху, ні духу. — Ніхто не мав ані найменшого уявлення про те, де міг бути Лініус Паллітакс, Найвищий Академік.

— Що робити? — заголосила Маріс. — О, Квінте, я…

І тут іззаду почувся пронизливий крик. Він змусив Маріс умовкнути на півслові й вирвав Квінта з полону його жахливих спогадів.

— ОН ВІН!

Обоє разом обернулись і побачили дрібногобліна у вбранні кошикотяга: той підскакував на місці й показував у далекий кінець Високого парапету, якраз під охопленою полум’ям Східною вежею. Усі як один повернули голови назад — куди показувала простягнена рука.

Там, високо над землею, вся огорнута клубами диму, бовваніла проти полум’я знайома кожному постать Найвищого Академіка. Залунали крики тих, хто пізнав Лініуса Паллітакса.

— Це він! Ондечки! ВЛАСНОЮ ПЕРСОНОЮ!

Було ясно як день, що Лініусові, який хилитаючись стояв на самім краю парапету, загрожує смертельна небезпека. Він шалено, розпачливо махав руками до натовпу внизу. Потім його нога послизнулась, і всім, хто за ним спостерігав, здалося, ніби він от-от зірветься і розіб’ється на смерть об бруківку на долині. Увесь натовп як один ахнув, і площа відлунила цей гучний вигук жаху, а ще за мить — гул полегкості, коли Лініусові пощастило втримати рівновагу.

— Він був на волосинку від смерті, — промурмотів хтось поряд.

— Цього разу йому справді пофортунило, — озвався другий, — але боюся, щастя от-от його зрадить.

Маріс повернулася до них.

— Тоді хтось має врятувати його, поки не пізно, — сказала вона.

Обидва розмовники знизали плечима і відвернулися — решта продовжували балачку.

— Що має бути — того не минути!

— Щоб мене кров гаряча залляла, йому не викрутитися з цієї халепи!

— Згадаєте моє слово, ще не настане ніч, як нам доведеться шукати нового Найвищого Академіка!

Маріс рвучко повернулася до натовпу, її очі палали гнівом.

— Треба його врятувати! — закричала вона.

— Може, скажете, як, панночко? — озвався чийсь ущипливий голос. — Гоблінівській гвардії — і тій нині його не врятувати!

Квінт, працюючи ліктями, протиснувся вперед, обкрутився на місці й обвів очима юрбу.

— Ганьба на ваші голови! — закричав хлопець. — Професор вартий тисячі таких, як ви! Можете собі стовбичити і спостерігати, як гине Найвищий Академік нашого великого міста, але від мене цього не діждетесь!

Він широко ступнув уперед, але ту ж мить відчув, як хтось ухопив його за руку.

— Квінте! — озвався чийсь голос.

Хлопець повернувся кругом і побачив Маріс. Ув очах у неї стояли сльози.

— О, Квінте, — повторила дівчина, — чи ти нічого не забув?

Квінт замулявся. Його чорні з синявим полиском очі запитально розширились.

— Але ж це вогонь, Квінте, — обливаючися слізьми, заквилила Маріс. — Ти ж бо знаєш не гірше за мене, якого жаху наганяє на тебе вогонь. У тебе нема шансів. Ні, якщо ніхто з оцих героїв -науковців не врятує батька, тоді доведеться зробити це самій! — Вона зневажливо зирнула через плече на фізіономії роззяв і сягнистою ходою рушила до входу в палац.

Квінт схопив дівчину за лікоть.

— Я син небесного пірата, — проголосив він. — І в умінні лазити тут зі мною не зрівняється ніхто!

— Але ж вогонь, Квінте! — не здавалася Маріс. — Як же бути з вогнем?

Квінт проковтнув глевтяка у горлі.

— То вже мій клопіт. Без мене твоєму батькові ніяк не обійтися.

Він рвучко повернувся кругом і, перестрибуючи відразу кілька сходинок, помчав до головного входу.

— І мені теж, — прошепотіла Маріс йому вслід.

Подолавши сходи, Квінт, замість бігти до дверей, подерся вгору по жолобчастій колоні праворуч від нього. Він спинався усе вище й вище. Натовп унизу загомонів. Колона увінчувалася рельєфною капітеллю — просто під одним із балконів третього поверху. Впершись у неї ногами, Квінт сягнув угору. Торкнувшись долонями різьблених поручнів над головою, він міцно вчепився в них і підтягся, відриваючись від капітелі.

— Браво! — пролунав чийсь голос.

— А тепер угору на балкон! — порадив хтось.

— Дурниці! — закричав другий голос. — Зависоко! Краще ринвою до Головної вежі!