Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Моя печатка! — полегшено вигукнув Лініус. Це таки Квінт. Він почухав потилицю і запитав: — А Маріс?

— Саме це я й намагаюся вам розтлумачити, — відповів Квінт. Він похитав головою. — Маріс було непереливки. Я боявся, що їй уже кінець. Але я не здавався. Я… я знову став до бою і таки відбив її у потвори — у того криваво-червоного блискуна. Я відтяг її чимдалі.

Лініус полегшено зітхнув.

— Але він повернувся, — не вгавав Квінт. — Ще більший і ще потворніший, ніж перше. — Голос його погучнішав. — Він весь кипів скаженою люттю, і я нічим не міг запобігти його новому нападові!

— Ні! — заячав Лініус. — Скажи, що це неправда.

— Я б залюбки, професоре, та ба! — зітхнув Квінт. Він помовчав, а тоді вів далі тихим тремтячим голосом. — Вона впала долу. За мить чудовисько як стій опинилося на ній. Я був безсилий щось зробити…

— А що ж Чіпус?

— Чіпус? — перепитав Квінт і сплюнув на підлогу. — Не нагадуйте мені про цього… про цього лісового слимака!

— Чому? — затремтів із жаху Лініус.

— Цей страхопуд намастив салом п’яти і драпонув, — пояснив Квінт. — Ось чому. Зроду ще не бачив, щоб хтось бігав так прудко!

У Лініуса затремтіли ноги, і щоб не впасти, він ухопився за ліжковий стовпець. Він заговорив зі слізьми на очах.

— Будь ласка, Квінте. Скажи мені, що сталося з моєю дочкою, — прошепотів він, із жахом чекаючи на відповідь свого учня.

Квінт похилив голову.

— Вона була безнадійна, — сказав хлопець.

Лініус отерп.

— Ти хочеш сказати?…

— Та навіть у ці останні хвилини вона не забувала про вас, професоре, — стиха мовив Квінт.

— Не… не забувала? — перепитав Лініус хрипким від хвилювання голосом.

— « О, тату, який жаль, що ти зараз не зі мною! » — то були її останні слова, професоре. — І бачачи, як Лініус затрусився з жаху, Квінт додав. — « Але в тебе ніколи не знаходилося часу для єдиної своєї доньки… » — Він помовчав. — Від того всього краялося серце, повірте мені, професоре, таке горе, така чорна біда…

— Годі, Квінте! — заблагав Лініус. Він відвернувся і заплющив очі. — Несила більше слухати.

— Але їй хотілося, щоб ви знали її останні слова, — напосідав Квінт. Він ступив крок уперед. У світлі свічок блиснув, лижучи повітря, його язик. — Ще й тепер я чую її голос… «Він покинув мене! Він стидався мене!..»

Лініус затулив долонями вуха.

— Годі! — простогнав він.

Та Квінт і гадки не мав спинятись.

— «Тату!» — кричала вона. — «ТАТУ!»

— Ні слова більше, благаю тебе! — закричав Лініус. — Зглянься наді мною…

— Ба ні, це ще не все, — урвав Квінт, крешучи з очей блискавиці. — Йдеться про останні її слова, коли душа вже відлітала з тіла.

Професора пройняло морозом.

— Ос… останні слова? — перепитав він. — Що ж вона сказала?

Квінт обернувся, на його вустах заграла посмішка.

— А ви певні, що справді хочете їх знати?

— Так… так, — завагався Лініус. — Скажи мені.

Квінт знову ступив крок уперед. Посмішка щезла.

— «Тату, я тебе проклинаю!», — желіпнув він.

Лініус захапав ротом повітря і поточився назад, відчайдушно махаючи руками, щоб не втратити рівноваги.

— Ні, — запхикав він, — ні…

Він з усього маху бахнув рукою по нічному столику. Світник заходив ходором, відтак похилився і безгучно впав на ліжко. Дві свічки погасли відразу ж. Третя зашипіла, але горіти не перестала.

Лініус затулив обличчя руками.

— То все я, — ридав він, здригаючись усім тілом. — Моя люба Маріс!

За його спиною від жаристої подушки вилася вгору тонка цівочка чорного диму.

— Я тебе проклинаю ! — репетував Квінт. — Я тебе проклинаю ! — І закинувши назад голову, він зайшовся хрипким, лиховісним сміхом.

У Лініуса одвисла щелепа. Він звів очі.

— Квінт? — сторопів професор. — Ба! Ніякий ти не Квінт. Ти… ти…

Знайомі риси його учня мінялися на очах. Його очі зжовкли і глибоко позападали, спина вигнулася, шия зникла під космами густої шерсті, а на чолі з’явилася пара ґудзуватих кручених рогів.

— Не впізнаєте мене, професоре? — запитала тварюка. — Я ваше творіння! Ви оплакуєте свою любу Маріс , — глузливо провадила вона, — але жодного жалю не маєте до мене, а саму тільки зненависть… — Темнолесник підніс лускату руку. — Це ваша робота, — просичав він лиховісно. Бестія торкнулася кігтем своєї пошрамованої, вкритої струпами мармизи. — А це… Досить мені було з’ясувати свою правдиву форму, як ви, Лініусе, назавжди спотворили мене. Ви хотіли спалити мене, своє власне творіння! — зіпонув він. — Тепер ваша черга горіти!