Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

І тут із-під бганок бахматої киреї почулося хрипливе зітхання. Квінт подався вперед і спробував повернути голову старого бібліотекаря обличчям до себе. Та щойно він до неї діткнувся, як тіло вченого звів раптовий корч, і воно перевернулося. Голова його затряслася, руки й ноги зашарпались, а спина затіпалась, важко б’ючись об землю. Квінт скрикнув і відсахнувся. Чіпус підвів повіки і, здавалося, був здивований.

Квінт заціпенів, а Маріс нажахано зойкнула — перед ними було зовсім не те обличчя, яке вони досі знали. Запалі щоки, висхлі щелепні м’язи, шкіра щільно облягає кістки! Губи — колись повні й виразні — обернулися на дві сухі вузенькі смужечки, такі зморщені й постягувані, що оголювалися зжовклі зуби, вишкірені у зловорожій гримасі. Та найбільше вражали Чіпусові очі. Кремово-білі, без жодного натяку на зіниці чи рогівку, вони сліпо зирили на Маріс та Квінта, аж їм мороз ішов поза спиною.

— Блискун-самітник. Криваво-червона потвора… — пробуркотів Чіпус здушеним тріскучим голосом, витискаючи з себе кожне слово. — Треба спинити потвору. Треба вибавити Лініусову доньку…

Сльози забриніли в очах Маріс.

— Ви вже мене вибавили, — схлипнула вона. — Постарайтеся більше не говорити.

Та Чіпус пустив її слова повз вуха.

— На мене… — прохрипів він. — Такий жах, такий жах… Чіпкі мацаки… — Його правиця сіпнулася. — Я мусив битися… Хіна. Треба хіни… Де вона? Де вона поділася? Д е хіна?

Раптом Чіпусова спина вигнулася дугою, наче крізь його тіло пропустили електричний струм. Його пальці скарлючилися, чуб на голові настовбурчився. Ще мить — і по всьому. Чіпус обм’як усім тілом, висолопив язика, захарчав і завмер.

— Ні! — не своїм голосом закричала Маріс. — О, Чіпусе! Чіпусе! Прости мене. То я у всьому винна…

Квінт міцно обійняв Маріс за плече.

— Я винен теж, — зауважив він. — Чіпус загинув, боронячи нас обох, — Квінт схилився над тілом і закрив повіки старому бібліотекареві. — Останнє його добре діло — ув’язнення блискуна в його жахливому лігві. Нехай він його і не вбив, та може пишатися тим, що навіки відгородив від нас.

— Звичайно, — схлипнула Маріс. — О, він був такий відданий. І такий хоробрий… — Вона повернулася до Квінта, на її обличчі малювалися біль та жаль. — Але ми випустили на волю темнолесника! Як нам тепер бути, Квінте?

— Треба повідомити професора, — відповів Квінт. — Він скаже, що почати.

Маріс скрушно похитала головою. Її батько хорує, навіть ходити не може. Коли вона його залишила, він швидко заснув на своєму ложі. Він видавався таким змарнілим, таким виснаженим! Невже він справді знав би, що почати? Уперше на віку Маріс сумнівалась у своєму батькові, Найвищому Академіку Санктафракса. Як він міг опертися темнолесникові? Проте їй не випадало показувати Квінтові свій страх, вона мала бути сильною.

— Так, Квінте, — хоробро відповіла Маріс. — Він скаже, що почати.

Надвечірнє сонце хилилося до обрію. Воно лінькувато освітлювало летюче місто Санктафракс, золотячи його величні, розкішні будівлі та кидаючи довгі тіні на пішохідні доріжки і проспекти. У повітрі панував цілковитий спокій. Проте небознавці всіх великих міських шкіл та коледжів, хоч би хто вони були — мрякощупи, дощознавці, хмарогляди чи вітролови — як один, сходилися у висновках, зроблених за показами їхніх приладів. То було затишшя перед бурею. Про це свідчили усі шкали, усі поділки всіх без винятку вимірювальних приладів.

На самісінькому вершечку Піднебесної обсерваторії Професор Світлознавства відірвав очі від шкали.

— Ми закінчили Інаугураційну церемонію саме вчасно, — оголосив він. — Менше як за годину Велика буря досягне Санктафракса.

Його колега Професор Темрявознавства поважно кивнув головою.

— Якщо Небо буде ласкаве, Гарлініус Гернікс зуміє наздогнати бурю і повернутися до Санктафракса з її виплодом — безцінним бурефраксом.

— Якщо Небо буде ласкаве, — луною озвався Професор Світлознавства. Він повернувся і визирнув у вікно. З цього найвищого пункту Санктафракса професорові було видно все летюче місто — Школу Світлознавства і Темрявознавства, Ратушу, Головний віадук, Східну та Західну пристані… — Санктафракс! — видихнув він, і голос його святобливо затремтів. — Найпрекрасніше місто в світі.