Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Раптом тунель попереду розгалузився на три ходи. Чіпус пристав і почережно освітив ліхтарем кожен з них.

— Мабуть, Лініус згадував оцей глухий кут, — нарешті озвався він, показуючи на кам’яний завал перед собою.

— Гайда поглянемо, — запропонувала Маріс. — Я… — Вона схопила Чіпуса за руку. — С… слухайте, — прошепотіла дівчина.

Та Чіпус почув уже й сам. З глибини проходу долинали аж надто знайомі звуки: дедалі ближче жаске плямкання та пирхання.

— Тільки не це. Лишечко моє, тільки не це, — зашепотіла дівчина, і в тремтячому її голосі вчувався жах.

— Угамуй свої нерви, — наказав Чіпус. — Не забувай, воно може вчути твій ляк.

Ту ж мить із-за повороту вивернулося й саме джерело огидних звуків. Маріс заверещала не своїм голосом. То був криваво-червоний блискун — і блискун той жадав помсти.

— Далі йди сама, Маріс. — Чіпусів голос був спокійний, але в ньому вчувалася крига. — Я наздожену тебе, тільки-но раз і назавжди покінчу з цією мерзотною тварюкою.

Та Маріс прикипіла до місця, не годна поворухнутися. Блискун проворно наближався, лупаючи своїми вирлами, погойдуючи мацаками і трусячи безформною тушею. Чіпус узяв дівчину за плечі й попхнув уперед до лівого тунельного відгалуження.

— Знайди Квінта, — звелів він.

На вході до тунелю Маріс пристала й озирнулася назад. Вона побачила, як Чіпус сягнистою ходою йде вперед, звівши перед собою здорову патерицю. Обличчя вченого було освітлене криваво-червоним сяйвом блискуна, який сунув на нього. Чіпус сягнув до кишені — і краєчком ока примітив Маріс.

— Ти ще тут? — гримнув він. — Іди! Іди НЕГАЙНО Ж!

Маріс обкрутилася на п’ятах і подріботіла тунелем. Вона чула, як кричав за її спиною Чіпус.

— Ядуча мерзосвітня гадина! — кляв він. — Зараз ти повернешся у те смердюче повітря, звідки вийшла!

Маріс подалася тунелем далі. Дісталася завалу, присвітила ліхтарем. Правду казав батько: між купою каміння та стіною зяяв вузький прохід! Вона почала протискатися крізь нього.

Чіпусів голос позаду дедалі завмирав, глухнув.

— Цілими роками я переслідував тебе і намагався знищити. І ось нарешті година твоя наспіла… — Подальших слів вона вже не чула.

— Нехай боронить тебе Небо, — пробуркотіла Маріс, пробираючись до кінця вузького проходу в завалі. — І Земля також, — додала вона.

Коли тунель знову став вільний, єдиним звуком у ньому лишався глухий гуд самих кам’яних щільників. Маріс хвильку повагалася: чекати їй Чіпуса чи йти далі самій?

— Іди, — наказала собі дівчина. — Я мушу знайти Квінта.

Звернувши ще раз, дівчина спинилася. А ось і вони! Величезні різьблені двері Старожитньої лабораторії.

Відчуваючи, як шалено калатає серце, Маріс рушила до дверей. І тут вона постерегла щось таке, що змусило її збліднути в лихому передчутті. Праворуч від дверей додолу падала світляна смуга. Світло лилося зсередини, а це могло означати лиш одне. Двері лишилися непричинені.

— О, ні, — промурмотіла дівчина. — Квінт?

Вона підступила ближче. Так ось чого лабораторія незамкнена! Уламок шкляної рури заклинив двері, не даючи їм щільно причинитися. Маріс із завмиранням серця глянула у вузький просвіт. Схожа на печеру лабораторія виглядала достоту, як описав її Лініус: рури, патруби, конторка та стілець, химерна, схожа на гніздо, купа. І сліди руйнувань…

— Квінте, — гукнула Маріс. — Квінте, ти тут?

Уся долівка біля уламка рури, що заклинив двері, була обсіяна скалками. Маріс просунула голову в шпару й озирнула лабораторію. Там теж валялися уламки рур, розбиті на друзки сфери та шкляні ковпаки, дротяні бухти, сувої — деякі неторкані, деякі — пошматовані на безліч клаптів, які вкривали долівку, немов конфеті, а ще…

Маріс завмерла. За дверима з пітьми стирчала пара ніг. На ногах були знайомі краги та черевики.

— Квінт! — скрикнула дівчина і шаснула у дверний просвіт.

Квінт нерухомо лежав долі: на обличчі кров, очі заплющені.

Маріс уклякла і припала вухом до хлопцевих грудей. І… о, радість! Чути! Серцебиття — кволе, безладне, та все ж серцебиття! Вона нахилилася вперед і ніжно поплескала Квінта по щоках, заразом щось шепочучи.

— Я прийшла по тебе, Квінте, — лебеділа дівчина. — Я б ніколи не залишила тебе тут. Ти ж знаєш, що це правда, чи не так? — Але хлопець не ворухнувся. — О, Квінте! — зойкнула Маріс. — Пробач мені! То я у всьому винна. Будь ласка, не помирай. Ну, будь ласочка… — Дівчина нахилилася над хлопцем і легенько, ледь торкаючись губами, поцілувала його у чоло. — Будь ласка, прокинься, Квінте.