Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Маріс кивнула головою і задріботіла слідом за високим бібліотекарем, а той подався назад дорогою, якою вони щойно йшли. Хутенько подолавши її, вони заглибились у лабіринти завулків та переходів. Чіпус вів перед, Маріс ішла за ним назирці. Дівчина вже сумнівалася, чи старий бібліотекар знає планування летючого міста так добре, як він хвалився, аж вони вийшли на порожній майдан. Перед ними височіла Велика бібліотека.

— Нарешті! — полегшено зітхнула Маріс.

Потрапивши всередину величезного, занедбаного приміщення, Чіпус заклопотано забігав.

— Світло, світло, світло, — бубонів він, знімаючи зі стіни дві ліхтарні та засвічуючи їх. — Як спускаєшся у підземелля, зайвий світник ніколи не завадить.

І він як стій подерся драбиною на горішню платформу, щоб за хвильку повернутися з двома важкими поясами. З одного звисав кривий меч, а з другого — кинджал.

— Ось, візьми, — простяг він Маріс пояс із кинджалом. — Може тобі придатися.

Тремтячими руками Маріс підперезалася ременем і защібнула застібку. Піхви били її по стегну, немов безнастанно нагадуючи про можливі дорожні небезпеки.

— Тобі ще не перехотілося йти? — запитав Чіпус.

Маріс тріпнула головою.

— Що ж, тоді гайда, — Чіпус перейшов у протилежний кінець бібліотеки і, нахилившись, відкрив віко люку. Він подав Маріс один з ліхтарів. — Я за тобою, — сказав учений.

Маріс завагалась. Поки вона вдивлялась у темний тунель під собою, в її пам’яті зринули спогади про цю жахливу місцину: нескінченні вузькі тунелі, блискуни-паразити, моторошна криваво-червона потвора — породження отих старожитніх учених…

— Тобі ще не пізно повернутися до батька, — лагідно нагадав Чіпус. — Ти не конче маєш іти зі мною.

Маріс повернулася до нього.

— Ні, я піду, — сказала вона просто. Відтак мовчки присвітила собі ліхтарем і почала спускатися вузькою дерев’яною драбиною до тунельного входу внизу.

— От і добре, — підбадьорив Чіпус. — А я — відразу за тобою.

Щойно Маріс досягла низу драбини і відчула замість дерев’яних щаблів під ногами кам’яний ґрунт, як серце їй завмерло. Нарешті! Вона знову всередині страхітливих щільників!

Мірою того, як вони заглиблювалися у скелю, Маріс помічала те, чого не бачила того дня, коли Чіпус її звідси виносив. Наприклад, спуск, який видавався неймовірно крутим, коли вона трималася за Чіпусову шию, цей, так званий, прямовисний хід, насправді становив собою низку коротких прогонів, які кривульками спускалися донизу. Там, де прадавні зсуви всередині скелі спричинили обвали тунельних стін, хитромудрі камінні опори, змуровані без розчину, запобігали їхній цілковитій руйнації. Довгий товстий канат, відшліфований за сторіччя сотнями й сотнями рук, кріпився до стіни і відігравав ролю імпровізованого поручня. Круглякові розсипища під ногами коли й не пришвидшували спуску, то принаймні робили його безпечнішим. Та найбільшою несподіванкою стало те, яким довжелезним виявився їхній шлях.

— Цьому тунелю не буде кінця, — скривилася Маріс.

Чіпус реготнув.

— Назад іти куди довше, — зазначив він. — Та ще, коли за тобою хтось женеться.

— І як тільки ви мене донесли, розуму не приберу, — похитала головою Маріс.

— А ти поноси кілька років по бібліотеці важкі томи та скрині з сувоями, — пояснив Чіпус. — До того ж ти далеко не перша, кого мені довелося рятувати від… — Він замовк.

Маріс повернулася.

— Чого? — тривожно запитала дівчина.

— Ш-ш-ш, — шикнув Чіпус. Притуливши пальця до він нахилив голову набік і уважно прислухався. Звідкись із самого низу, перекриваючи свист і гуд у кам’яних щільниках, долітав тихий шерех, наче щось рухалося. Потім — тиша. — Мабуть, якийсь невеличкий зсув усередині скелі, — припустив старий. — Зрештою щільники невпинно розростаються.

Далі обоє спускалися в цілковитій тиші. Лиховісний гуд навколо них чимраз гучнішав, а мірою того, як вони наближалися до скельного серця, багрове сяйво в тунелі гусло. Крутосхил під ногами дедалі вирівнювався, аж поки хід зненацька сполучився з ширшим, рівнішим тунелем.

— А ось і він, — тихо оголосив Чіпус. — Великий Західний тунель. — Він узяв ліворуч. — Це сюди. Ходи за мною.

Тепер, ідучи по рівному, вони посувалися тунелем швидше. Щоразу, як тунель розгалужувався, Маріс і Чіпус брали ліворуч — як научав Лініус. Серце у Маріс калатало. Кожен крок наближав її до Старожитньої лабораторії. Що вона там застане? Може, Квінт цієї миті намагається відчинити двері? А може, вони з Чіпусом не встигнуть туди вчасно?