Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Заспокойся, Маріс, — лагідно промовила Вельма.

Проте дівчина була невтішна. Вона відіпхнула Вельму і затулила обличчя руками. Ледь знизавши плечима, Вельма рушила до печі й прийняла заслонку. Маріс почула, як ахнула трольчиха, і розплющила очі. З печі валив густий, чорний дим.

— Е, та ми з тобою обоє рябоє, — озвалася нарешті Вельма. — За біганиною та метушнею я геть забула про ячні коржі.

— Вони згоріли! — зойкнула Маріс.

— Може, б мені спробувати їх пообшкрябувати? — запропонувала Вельма.

— Викинь їх геть! — блиснула очима Маріс. — Все одно Квінт на них не заслуговує!

Зі слізьми, що пекли їй очі, вона вибігла з кухні й помчала сходами нагору. Назустріч їй ішов Щип, міцно затиснувши у прозорих клешнях урну, але Маріс не відповіла на його ґречний уклін і грубо відмахнулася від веретенника.

— Юна панночка? — залящав веретенників голос у сходовому колодязі.

Не вагаючись жодної миті, Маріс порвалася далі. Ні, не до своєї опочивальні, там би Вельма кинулась її шукати найперше, а їй не хотілося, щоб хтось її знайшов. Вона бігла до світлиці з балконом. Протупотівши по дерев’яній долівці, дівчина забігла за мереживні штори і гулькнула у шкляні двері.

Знеможено сапаючи, вона підійшла до краю балкона і вдихнула тепле парке повітря. Праворуч від неї височіла Західна пристань зі своїми невеличкими восьмикутними вежами, праворуч — Піднебесна обсерваторія, а попереду, якщо дивитись у вузький просвіт між будівлями, видно було Віадукові сходи, де вирувало життя.

— Санктафракські академіки, — зневажливо промурмотіла вона, пантруючи за вченими. — Рояться там, метушаться, наче комашня. Укладають угоди, порушують обіцянки; змови, інтриги… — Вона дмухнула на пасмо, нависле над очима. — Усе ваше кодло, всі ви разом узяті у підметки не годитеся моєму батьку, Лініусові Паллітаксу, Найвищому санктафракському Академіку!

Знявся вітер, і з відкритого неба на Світокрай посунуло пасмо брижатих хмар. Небо стемніло. Дихнуло стужею. Учений з рідким чубом і диким поглядом — самітна, сиротлива постать! — замовк на півслові і загорнувся в мантію, яку рвав вітер. Випроставшись, він обкинув свою нечисленну авдиторію похмурим, проникливим поглядом.

— Та це ще ніщо супроти їдла у трапезній, — повторив він. — Хто напевне скаже, що подають нам день у день з отих здоровенних харчових рур?

— Я тут баран, але ж ви, дяка Небові, збираєтесь нас просвітити! — вигукнув чийсь голос позад невеличкого натовпу, а групка міських гномів зайшлася хихотінням.

— Нас запевняють, що то тілдерятина, — відважно провадив академік. — Або волорожина. Або м’ясо снігуна. Але я авторитетно заявляю, що там нема ні того, ні того, ні того, — він витримав промовисту павзу. — Тепер я сміливо можу вам сказати: день у день нам подають плямистих щурів, а постачають їх просто з каналізації Нижнього міста.

Слухачі дружно загули. Стара байка! Їх частували коли не плямистими щурами, то мордобрилами з Багнища чи білими круками з Каменосаду, чи іншою звіриною, якою гидували всі, крім найдикіших верств Санктафракса. Колись навіть ходили чутки, ніби вчені, розпрощавшися з життям, кінчали свою земну путь у тушкувальних казанах. Розчарований тим, що промовцеві відкриття не відзначалися оригінальністю, гурт зачав помалу танути, лишаючи промовця сам на сам із купкою міських гномів, які час від часу уривали його своїми вигуками.

— Я працюю кухарем, — вигукнув один з них. — І бачу, які прибувають туші. Нівроку собі…

— А ви бачили, які завбільшки бувають нині плямисті щурі? — перейшов у контрнаступ академік.

— У кожному разі щур не має крил! — крикнув другий голос.

— У підземеллях каналізації вони набувають хоч яких форм та розмірів, — відповів академік криком на крик. — Деякі з них двоголові. Інші мають легені й живуть під водою. Не бракує і крилатих! — переможно проголосив він.

Міські гноми тільки перезиралися між собою і знизували плечима. Один з них покрутив пальцем біля скроні.

— На цвіту прибитий, — промимрив він.

— Дурний, як квадратове коло, — додав інший. — Що й казати, знікчемнів нині оратор на Віадукових сходах.

Вони всі дружно повернулись і гуртом почвалали геть, не вважаючи на лемент академіка.