Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— І я нічого тут не вдію, — випалила дівчина. — Я просто відчуваю це — і край…

— «Твої відчуття — це твої відчуття», — так кажемо ми, лісові тролі. — Вельма поплескала Маріс по плечі. — І коли ти знаєш , що відчуваєш, — це вже перший крок до того, щоб змінити відчуття, — сказала вона. — Якщо ти справді цього хочеш.

Маріс стенула плечима. Вона ще не оговталася після сліз.

— Як же мені щось змінити, якщо нічого більше не міняється? — схлипнула вона. — Я хочу сказати, якщо батько не перестає так важко працювати, а Квінт — постійно поглинати всю його увагу…

— Ну, — сказала Вельма, — тоді ти повинна змінити становище.

— Як? — запитала Маріс.

Вельма закліпала очима.

— Подумай сама, — відповіла вона повагом. — Тобі здається, ніби твій батько тебе не помічає. Ти не можеш доступитися до нього. І ти почуваєшся самотньою. А натомість Квінт, здається ближчим до твого батька, але він тут новак. Він зовсім не має друзів. Можна гадати, він і сам трохи самотній. Либонь, йому хотілося б перекинутися словом-другим із якимось своїм перевесником. Отож…

— Отож, подружитися з Квінтом? — урвала Маріс.

Вельма усміхнулась.

— Неодмінно, — потвердила вона. — Гадаю, непогано було б для почину приготувати до чаю на Окострільну ніч найсмачніші у світі духмяні ячні коржі. Отож, до роботи! Вивертай бляху, а я тим часом востаннє стану до міхів, і…

— А коли їх посадять у піч… — почала Маріс.

— Ну? — нашорошилась Вельма.

— Можна мені буде почистити миску? — запитала дівчина.

Вельма розпливлась у широкій усмішці, аж очі її заховались у щоках, а бульбатий ніс задерся догори.

— Ну, звісно ж, яблучко моє солоденьке, — сказала вона. — Чисть собі на здоров’ячко.

У горішній галереї над кухнею, високо над юною панночкою та її напутницею-трольчихою, стояла самітна постать, чия голова була повита хмарами пари. То був Квінт.

Надто зморений після довгої ночі, проведеної у Великій бібліотеці, аби заходитися коло домашнього завдання, яке завдав їм Нестуляйгуба, але надто збуджений, аби спати, він знову блукав палацовими коридорами. Тут усе вражало уяву.

Цим разом Квінт напав на музичну палату. Вона була чудова. На узвишші стояв клавінет — клавішний інструмент: струни всередині нього бриніли, мабуть, чи не від щипків. Поруч стояло три крісла, кожне з іншим інструментом. Перше — з духовим, друге — зі струнним, третє — зі струнно-духовим. Цей останній був змайстрований із панцира якогось величезного жука-королаза і мав порожнисту руру почасти зі світлякової деревини, почасти з кишки лісового кота. Смик стояв, прихилений до спинки. Наскільки Квінт зміг розібратися, на гібридному інструменті грали смиком і гуділи водночас.

Та найбільше хлопця вразило те, що заходами вірного веретенника Щипа приміщення сяяло чистотою. Ба, крім чистоти, тут панував ще й взірцевий лад. Музичний квартет міг першої-ліпшої хвилини переступити поріг, узяти інструменти і грати, мов і не він.

Те саме він бачив і в інших приміщеннях, поверх за поверхом обходячи коридори і навмання відчиняючи то ті, то ті двері. Кожна світлиця була любовно доглянута і воднораз тиха, ніхто її не тривожив.

На першому поверсі розташувався Дорадчий передпокій — обшита деревом палата, заставлена шкіряними фотелями, де колись засідали старші бібліотекарі, збираючись тут щоразу, коли покидав сей світ Найвищий Академік, аби обрати собі нового провідника. А на четвертому поверсі була Дарча палата, де у глибоких зашклених шафах спочивали призбирувані з покоління в покоління урочисто піднесені в різний час дари: від сервізів кришталевих келихів для деревного грогу — до позолоченого опудала блукай-бурмила. Далі коридором простягалася Портретна галерея з ретельно витертими від пилу зображеннями Найвищих Академіків, поповнювана вже не одне сторіччя. Декотрі Академіки були знамениті, такі як математики Ферумікс чи Архемакс, чиї філософські роздуми про світло колись вважали за схизматичні. Решта — дрібнота, забута ще перед тим, як білі круки в Каменосаду пооббирали їхні кістки, вивільняючи душі вчених.

Кілька хвилин Квінт стояв, розглядаючи портрет Лініуса Паллітакса. Зображення ще зберегло запах свіжої фарби, а табличка внизу портрета свідчила, що то перше зображення після кількох десятиріч забуття галереї. Ще одна давня традиція, яку намагався відродити теперішній Найвищий Академік.