Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— У нас усе гаразд, — відказала дівчина.

— Я б сказала, краще не буває, — поправила Вельма. — Бо з якого б то дива ми готували для нього духмяні Окострільні коржі?

Маріс іще з більшим запалом заходилася місити тісто. Бризки липкої маси ляпали на неї, на стіл, на підлогу.

— Здається, я тобі вже сказала, — знизала вона плечима, — у нас усе гаразд.

— А хіба ти не сказала, ніби він тобі видається… — Вельма знову опустила накривку на запінений горщик, — …трохи загрубим і зарізким.

— Ну, видається, — шморгнула носом Маріс.

— Хм-м-м, — задумливо протягла Вельма. — А твій батько начебто високої про нього думки, — додала вона.

Маріс закопилила губи.

— Та невже? — здивувалась вона і заходилася місити тісто так несамовито, що добрячий його кавал ляпнув їй просто межи очі. — Ой! — скрикнула дівчина, миска вислизнула їй з руки і брязнула об долівку, наробивши чималого грюку.

— НІ! — закричала Маріс і залилася слізьми. — Ні, нянечко, — ридаючи, проказала дівчина. — Я така безпорадна! Така недотепа! Що не зроблю — усе не так!

— Маріс, яблучко моє солоденьке, — втішала її Вельма, заклопотано морщачи обличчя. Відтак підійшла до дівчини, обійняла її за стан, і міцно, але лагідно пригорнула до себе. — Ну-ну, — шепотіла вона, втираючи обличчя Маріс фартухом. — Не варто так побиватися. Це жменька тіста, тільки й того.

— Але я все зіпсувала, — не вгавала Маріс. Пекучі сльози струменіли по її щоках. — Нам доведеться починати все спочатку. Знову добирати снігунові яйця, просівати ячмінне борошно, молоти присмаки…

Вельма відхилилася від дівчини і глянула на долівку.

— Ні, — проголосила вона, похитавши головою, — не доведеться. Диви!

На свій подив, Маріс побачила, що миска, зроблена з твердого, мов залізо, дерева, впала сподом донизу. Жодної крапельки тіста — яке вже було легке, як піна — не розбризкалося. Вона підібрала миску, поставила її на стіл і втерла очі.

— Ось бачиш, — усміхнулась Вельма, беручи Маріс за обидві руки, — справи йдуть куди краще, ніж здавалося спершу.

Маріс здригнулася. «Куди краще, ніж здавалося спершу». Ці слова громом озивалися у неї в голові. «Куди краще, ніж здавалося спершу». Вона випручала руки.

— Ні, не краще, — гірко промовила дівчина. — Гірше! Йдуть так, що гірше не буває!

— Як? Чому? — розгубилася Вельма. — Сили небесні, що ти городиш, дитино? Що саме йде гірше?

— Усе! — зойкнула Маріс. — Цебто, я так стараюся… — Вона захлипала. — Стараюся з усієї сили. Та батько мене, здається, навіть не помічає. Хоч би що я робила. Я знаю, він тут не винний. Він… він стільки часу присвячує своїй Великій справі, але… О Вельмо, далебі, я так за нього переживаю. Здається, він забув, що таке сон…

Трольчиха співчутливо кивнула головою. Ніхто не знав краще за неї, як у юної панночки болить серце за свого батька.

— А потім з’являється він. Він! Отой самовпевнений син небесного пірата, нікчемний усевіда — Квінт!

— Але ж ти казала, ніби ти з ним ладнаєш, — відповіла Вельма, погладжуючи дівчину по руці.

— Так, — відповіла Маріс, — але тепер у батька ще менше часу для мене. Тільки й чуєш: «Квінте, чи не зробив би ти оцього? Квінте, чи не зробив би ти отого?» — вона відвернулась. Так наче він волів би мати сина, а не дочку…

— Годі, Маріс, — урвала Вельма. І похитала головою. — Перестань дутися! Я не хочу сказати, ніби робота не поглинає у Найвищого Академіка забагато часу. Бо таки поглинає. Та хіба це означає, ніби він любить тебе бодай на крихту менше? Робота — це робота, сім’я — це сім’я, а…

— А Квінт — і те і те, — перебила дівчина. — Робота і сім’я.

— Ні, — не погодилася Вельма.

— Так, — не здавалася Маріс. — Батько втаємничує його геть у все. Посилає в якихось справах, дає завдання… — Вона підвела сердитий погляд. — Він ніколи не давав мені жодних завдань!

— Батько взяв його за учня, — лагідно пояснила Вельма. — А учні те все й роблять.

— А що він казав отоді Вітроногому Шакалові? — не вгавала Маріс, ковтаючи сльози. — «Поки Квінт лишатиметься тут, він буде мені як рідний син». Його рідний син! Ти розумієш? Робота і сім’я. Він — і те і те! А я? Куди поділась я?!!

— Маріс, золотко моє, — сказала Вельма, — послухай стару Вельму і згодься, що ти трохи ревнуєш.

— Ревную? — вибухнула Маріс. — Не сміши людей! Ревную до цього неотеси? — Я не ревную, я… я… — Її спідня губа засіпалась. — Я самітна, — озвалася вона нарешті непевним, кволим голосом.

— О, Маріс, — прошепотіла Вельма, скрушно хитаючи головою.