Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Не панікуй, — наказав собі Квінт. — Сувій тут. І я його знайду .

Залишилося перевірити ще з десяток колон. Квінт перебігав від однієї до іншої, читаючи бирки, проте, як він того й побоювався, на жодній із них не значилося «Повітряні істоти». Якщо хлопець не помилився в розрахунках, то вже мав би повернутися туди, звідки починав.

Він схилився над черговою биркою.

— Ну, звісно, це вже було, — буркнув Квінт собі під ніс. — «Жести спілкування»… А втім… Хвильку! — Він подався вперед і приглянувся пильніше. — Очам своїм не вірю! — вигукнув Квінт. — Ось воно! «Повітряні істоти»! Нарешті. І подумати тільки, цю колону я оглядав найпершу!

Картаючи себе за помилку і невимовно радіючи, що зрештою таки знайшовся потрібний стовбур-колона, Квінт негайно ж подерся щаблями вгору. Він був спритний, мав чіпкі пальці й анітрохи не боявся висоти. Попечена рука вже майже загоїлась і не заважала спинатися, а після років, проведених на кораблі повітряних піратів, де постійно доводилося лазити по щоглах і вічно лагодити повітряні снасті, це сходження аніскілечки не видавалося йому важким. Невдовзі Квінт досяг першої розсохи.

— «Птахи. Не-птахи», — прочитав він слова, вирізьблені на дереві знайомою квітчастою в’яззю.

Як його й напучували, він обрав «не-птахи» і поліз далі. Відтепер він уже не спинався простопадно вгору: щаблі закінчились, і йому доводилося ступати страх обережно, аби не зірватися донизу, то більше, що й світло вже починало тьмяніти.

Зі зростанням висоти «сходження від протилежного», як висловився професор, вибір обертався справжнім безглуздям. Спочатку Квінтові не доводилося довго сушити собі над ним голову, він просто вибирав напрям, де стояло «не», та збігло небагато часу, і йому вже треба було чітко з’ясувати, яке саме повітряне створіння він шукає. «Фатальні» — «Не-фатальні». «Певні» — «Непевні». «Нормальні» — «Не-нормальні».

— Непевні й ненормальні, — заклопотано буркотів Квінт, дивуючись, нащо професорові здалися відомості про істоту з такою немилозвучною назвою. Може, він завів її? Або хоче завести? Зрештою, що воно за один — цей професор? Але ті всі запитання видавалися неістотними, коли треба було вибирати між «щось» та «не-щось».

Проблукавши навпомацки хвилин з десять у сутінках, що дедалі гусли під склепінням, і не намацавши на корі жодних вирізьблених написів, Квінт не на жарт розхвилювався. Він стояв на вузькій, майже поземній гілці далеко, страх далеко від бібліотечної долівки. Попри весь свій природжений сприт, хлопець почувався вельми пригніченим. Від найменшого поруху гілка зловісно погойдувалась. Якщо вона вломиться, хлопець жухне в темряву — і вб’ється. Тож він відчайдушно намагався зберегти самовладу.

— Ти мусиш довести до кінця «сходження від супротивного», — буркнув він собі під ніс. І обачно роззирнувся. У довколишній темряві можна було постерегти лиш обриси висячих берестяних сувоїв. Одні висіли одинцем, інші — в’язками. Щоб відшукати отой особливий, потрібний професорові… «Знайди дві галузки», — сказав Лініус. Та як їх розпізнати? «Легендарні» і… і… і що? Голова йшла обертом. Ноги затремтіли. Стільки пройти — і лише для того, щоб тепер сісти маком? І все ж, хоч як він напружував пам’ять, нічого не пригадувалося…

— Прокляття! — пробубонів він і, хоч голос його лунав притишено, луна ще довго кружляла по круглому приміщенню, оскверняючи мертву бібліотечну тишу, аж поки завмерла остаточно. Ту ж мить із-за хмар визирнула повня та й давай світити у вікна схожої на корону вежі акурат над Квінтовою головою. Сяйво — пречудове сріблясте сяйво — залило Велику бібліотеку.

— «Небесні»! — радісно скрикнув Квінт. — Ось що було сказано! Я… — Вузька «гілка» задриготіла й увігнулася, хлопець застогнав од нападу раптової нудоти і корчовито обійняв брус, припавши щокою до деревини. Поступово хилитання вщухло. Квінт роззирнувся довкола. Поглянув угору. Далі вниз. — Дякувати Небові, обійшлося! — прошепотів хлопець.

У сріблястому світлі Квінт побачив, що залишатися на «дереві» далі вже не було жодної потреби. Він опинився високо вгорі, в добре провітрюваному, вільному від шкідників середовищі, — з п’янким від соснової живиці повітрям, — де висіли берестяні сувої. Тут, де працювали старожитні бібліотекарі, ще збереглися щаблі, а з линв звисали кошики, призначені сполучати між собою дерева і відкривати доступ до сувоїв, які він бачив знизу.

Полегшено зітхнувши, Квінт ледь відсунувся назад і опустився у найближчий кошик. З линви, на якій він висів, знялася хмаринка пилу і замерехтіла в місячному сяйві.