Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Одначе, того пам’ятного дня, заполонений нагальними настановами Найвищого Академіка, які ще й досі бриніли у вухах, Квінт не вештався дурно Віадуковими сходами, хоча вони його й вабили. Без жодної зупинки здолав він один по одному сходові марші, де вирувало життя, обійшов цоколь Піднебесної обсерваторії і зупинився як укопаний. Щелепа йому відвисла.

«Як, ради Неба, я міг не помітити цього ?» — дивувався Квінт, уп’явшись очима в величезну дерев’яну споруду перед собою. Він зауважив невибагливий стиль будови: невисока кругова стіна, увінчана, мов велетенським парасолем, високою жолобчастою крівлею і оздоблена нехитрою оглядовою вежею. На відміну від своїх височенних, показних сусідів, які з усіх поглядів затьмарювали старожитню бібліотеку, її взагалі не було видно.

Квінт перейшов тіняву площу і розчинився у ще густішій тіні під неосяжним дахом. Ніхто не бачив, як він обходив кругляву стіну і випадково натрапив на потаємні двері. І ніхто не бачив, як він прослизнув усередину.

— Оце так-так! — ахнув хлопець.

Якщо зовні Велика бібліотека лише дивувала Квінта, то зайшовши всередину, хлопець узагалі втратив дар мови. Її приміщення було величезне, але безлюдне. У ньому панували прохолода і тиша. У повітрі витали ледь чутний запах соснової живиці та лиховісний присмак листяної плісняви. Нічого подібного йому ще не доводилося відчувати.

Ті «дерева», які описував Лініус, були масивними вертикальними дерев’яними колонами, вкопаними у втоптану земляну долівку, з рядами поперечних кілків обабіч, що правили за щаблі для рук і ніг; «гілки» ж виявилися складною системою перекриттів та поперечок, розташованою на чималій відстані від землі. До опор на різній висоті кріпилися платформи та помости, а драбини та линви з підвісними кошиками з’єднували дерева між собою. Самі ж берестяні сувої звисали на дротах із «гілок». Одні висіли окремо, наче листки, інші — в’язками, штук по п’ятдесят, у великих касетах. Деякі з них зовсім обсипавшись, надавали долівці вигляду, що викликав ув уяві образ осіннього Темнолісу.

Квінт присів навпочіпки, сягнув до клаптика сувою і обережно розгорнув його долі. Ту ж мить йому здалося, ніби по долівці ковзнуло кілька блискучих цят — незрозуміло, предметів чи істот. Та коли він роззирнувся довкіл, то нічого не побачив.

Він знову повернувся до сувою, провів рукою по його цупкій пергаменовій поверхні й приглянувся уважніше. Текст — старанно виведений дрібним розгонистим письмом і супроводжуваний ескізами та мапами з доданими до них коментарями — розповідав про блукай-бурмил, чи, радше, про блідий ситиловий мох, що росте в їхній густій шерсті, надаючи цим вайлуватим велетам Темнолісу притаманного їм зеленкавого відтінку. Для Квінта то була просто приголомшлива новина.

— І це лише клапоть одного-однісінького сувою, — зачудовано пробуркотав Квінт. — Одного з незліченних тисяч, — додав він, глипаючи вгору на висячі в’язки. — Бездонна скарбниця знань! Що за фантастичне місце — оця Велика бібліотека! — він звівся на ноги. — Одначе, не варто втрачати розуму, — різко присадив він себе. — Найперше треба знайти потрібний професорові сувій і якнайборше занести йому.

Проте Квінт швидко переконався, що зробити це набагато легше на словах, аніж на ділі. Мало того, що належало перевірити понад сто дерев-колон, так ще й написи, які вказували, де яке дерево стоїть, було зроблено таким закрутистим письмом, що Квінт ледве міг у них дібрати глузду.

— «Жес-ти спіл-ку… Жести спілкування», — читав він, водячи пальцем по незвичних літерах. Далі перейшов до другої колони. — «Ха»… ні, «Хи… Хижі ро… Хижі рослини». — Від другої — до третьої. Відтак — до четвертої. Поступово розбирати літери стало легше. «А» було, наче «Л», «Г» — наче «Т», «Р» — наче «Ф». Він дедалі швидше переходив від одного дерева-колони до іншого, методично шукаючи потрібної галузі знань.

Але мірою того, як спливав час — півгодини, година, друга, — Квінт дедалі більше бентежився і шукав дедалі гарячковіше. А що, як він примудрився поминути те, на чому йому так залежало? Що, як не знайде його до заходу сонця? Навряд, щоб у бібліотеці збереглося освітлення.

Знов і знов у голові йому дзвоном гучали фатальні професорові слова: «Ти не маєш права схибити!» А що, коли він уже схибив?