Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Веретенник із поважним виглядом зачинив вікно, щоб приглушити пекельний лемент білих круків.

— Найвищий Академік хоче вас бачити.

— Зараз? — поцікавився Квінт, спинаючись на непевні ноги.

— Ні, — відповів Щип. — Він хотів вас бачити п’ятнадцять хвилин тому. Казав, невідкладна справа. Украй невідкладна.

Квінт поспішився до виходу. Останнього тижня йому траплялося, коли й не бачити на власні очі, то принаймні чути, як сердиться Найвищий Академік, коли його змушують чекати. Він уже виходив із покою, аж на плече йому лягла Щипова клешня.

— І ще одне, юний учню, — промовив веретенник.

— Ну? — озвався Квінт.

— Найвищий терпіти не може, коли його змушують чекати.

Перестрибуючи дві-три сходинки за раз, Квінт прожогом кинувся вниз вузькими сходами, що вели з його невибагливого горища до світлиці з балконом, а на два поверхи нижче — до кабінету Найвищого Академіка. Він уже й так опізнився, тож не можна гаяти ні хвилини!

— А, явився, хлопче, — мовив Лініус, обертаючись через плече, коли Квінт, розпашілий і засапаний, постукав у двері й просунув голову до професорового кабінету. — Заходь, заходь.

Квінт переступив поріг. Він аж полегшено зітхнув, коли з’ясувалося, що Найвищий Академік — він сидів на старенькому табуреті за столом, захаращеним сувоями та мапами — був начебто у кращому гуморі, ніж можна було гадати, дарма що виглядав знервованим і втомленим. Квінт ще тоді не знав, що Щип завжди перебріхував час, аби ті, кого він скликав, завжди прибували вчасно.

— Тільки зачини двері, — додав Лініус. Його голос перейшов у вимогливий шепіт. — Жодне слово з того, що я збираюся сказати, не повинне вийти за межі цих чотирьох стін. Ясно?

Квінт мовчки кивнув головою і зачинив двері, однак серце йому товклося мов навіжене. Про що б то мав говорити професор?

Професор обернувся до хлопця.

— Ну, Квінте, — почав він, — як тобі Санктафракс?

— Він… він… — розгубився хлопець, не знаючи, з чого почати. Тут усе разюче контрастувало з тим, до чого він звик на борту «Приборкувача ураганів» — від неписаної, проте суворо дотримуваної, ієрархії у насиченій парами трапезній до інтриг, нашептів та брехонь, які не переводилися на Віадукових сходах. Окрім того, була ще школа у Водограйному домі: допотопні правила у класі Вількена Нестуляйгуби, які хлопець раз у раз несамохіть порушував, і самі лекції — такі довгі, одноманітні, нудні…

Нараз оті надворішні білі круки, що були вже примовкли, знову залементували. Хлопцеві слова потонули у хрипкоголосому гаморі.

— Яким він тобі видався? — прокричав професор, прикладаючи до вуха долоню.

— Гамірним! — так само прокричав у відповідь Квінт. — Як на мене, Санктафракс із біса гамірний.

— Згоден, — поважно кивнув головою професор. Він устав із-за столу, ледь накульгуючи, пройшов до вікон і позачиняв їх усі. — Мушу визнати, що так званому осередкові вченості такий гамір не до лиця. — Він обернувся назад і всміхнувся. — Як ти дивишся на те, щоб перебратися до найтихішого закутка у всьому Санктафраксі?

— Гадаю, мені б там дуже сподобалось, — озвався Квінт.

— Чудово! — зрадів Лініус. Він заходився смикати пальці, хрускаючи ними в суглобах. — Йдеться про одне з тих невеличких доручень , про які я згадував того дня, коли твій батько лишив тебе тут. Пригадуєш?

— Так, — не надто охоче відповів Квінт, пригадавши, що професор говорив тоді й про Лицарську Академію. Він був би щасливий, якби це доручення не мало нічого спільного з тамтим закладом. Хлопець пригадав також, що вже кілька разів проходив повз Академію, яка, через її псевдолицарські турніри — групові сутички та двобої, — що точилися в її стінах, мабуть, була найгаласливішим місцем у всьому Санктафраксі.

— Місце, куди я хотів би тебе відрядити, — провадив Лініус Паллітакс, — зветься Велика бібліотека.

Квінт спохмурнів.

— Велика… — Хлопець замислився. — Боюсь, я не знаю, де вона.

— Я теж підозрюю, що нині дуже мало вчених знають про місце її розташування. Колись давніше вона була осередком землезнавчих досліджень, а тепер це геть упосліджений заклад. Її більше ніхто не відвідує, — прикро зітхнув професор. — Сили небесні, невже ми справді так далеко зайшли? — пробурмотів він. — Ось і я, хто такий я? Найвищий Академік того місця, де нехтується сам факт існування Великої бібліотеки!