Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Маріс кивнула головою. Вона відняла дерев’яну копистку від рота.

— Просто я хочу, щоб отой хтось не був моїм батьком, — пояснила вона.

— Знаю, золотко моє, — відказала Вельма. — Він узяв на себе чималий тягар, що й казати. І так щиро заповзявся довести справу до кінця, що я за нього боюся.

— Що ти хочеш сказати? — стривожилась Маріс.

Вельма спохмурніла.

— Пам’ятаєш, я тобі колись розказувала одну давню байку? — запитала вона. — «Хвалилося дерево, що вміє літати»?

Обличчя Маріс розпливлося в усмішці.

— Здається, пам’ятаю, — відповіла дівчина.

— Ану ж розкажи, — зажадала Вельма.

Маріс поклала копистку на стіл.

— Ну, вона, ця байка, про світляк та олив’як, — почала дівчина. — Світне дерево хвалиться: «Я полечу, я полечу, якщо це виявиться останнім, що я зроблю». А олив’яне йому на те: «Казав сліпий — побачимо!»

Вельма усміхнулась і підбадьорливо кивнула головою.

— Як не замахає тут світне дерево гілками, — дарма, стоїть на місці. Як не затріпоче листям, — все одно стоїть. Як не затрясе корінням, — стоїть як укопане! — вела далі Маріс. — Олив’яному вже терпець уривається через хвалькуватого сусіду, аж у світне дерево бах! — влучає блискавка. Світляк займається, плавучий вогненний смолоскип вириває з корінням — і він злинає в небо. «Я ж казав, полечу!» — гукає надолину світляк. «Еге ж, друзяко, — гукає у відповідь олив’як. — Ти хвалився, що полетиш, якщо це виявиться останнім, що ти зробиш. Бігме, ти не збрехав». — Маріс підвела голову і кволо всміхнулась. — Маленькою мені здавалося, ніби то щаслива кінцівка. — Але це не так, правда ж?

— Залежить, як на це поглянути, — відказала Вельма. — Зрештою бажання світного дерева збулося.

— Так, але ж воно спопеліло дощенту, — заперечила Маріс.

— Що правда, то правда, — погодилася Вельма. — А ти пригадуєш мораль цієї байки? Успіх може крити в собі згубу.

— Гадаєш, — здригнулася Маріс, — мій батько, як отой світляк? Гадаєш, він…

Тут важкі подвійні двері, що вели на кухню, так рвучко розчахнулися, аж хряпнули об стіну другим боком, ледь не зіскочивши з завіс. Обернувшись кругом, Маріс і Вельма побачили на порозі Лініуса Паллітакса.

Мантія його була у страшенному безладі. Чуб скуйовджений. Обличчя бліде й перекривлене, з набряками під очима і — не побачив би хіба сліпий — сердите.

— Чому ніхто з вас не збудив мене? — гримнув він. — Я згаяв майже цілий день!

— Але ж… ти цілу ніч не зітнув очей, — захвилювалася Маріс. — Тобі слід було перепочити.

— Навіть під загрозою перетворитися на сновиду, — не без ущипливості додала Вельма.

— Якщо я потребуватиму поради, коли мені краще спати, я звернуся до вас, — відрубав Лініус. — Чи хтось із вас бачив Квінта?

— Ні, — відповіла Маріс. — Відколи…

— Сили небесні! — заревів Академік. — Невже я маю геть усе робити сам? Я послав його у важливій, коли б не сказати, нагальній справі — і що ж я бачу? Він зник!

Маріс насупилась.

— Нагальній? — перепитала вона. Дівчина сягнула рукою в бічну кишеню і добула згорнутий берестяний сувій. — Оце ти шукаєш?

Батько кинувся через усю кухню, вихопив у неї сувій і розгорнув його.

— Так, — прошепотів Лініус, — Так! — Він повернувся до своєї дочки і пропік її поглядом. — То чому ж Квінт не віддав мені відразу ж?

— Бо… бо я йому заборонила… — пробелькотіла Маріс. Її обличчя скривилося, в очах защеміло. — Ти… ти спав. Я не хотіла, щоб він тебе тривожив…

— Коли він повернувся?

— Сьогодні вранці, — похнюпилася Маріс. — Близько шостої.

— О шостій годині! — вигукнув Лініус. — Маріс, це переходить усякі межі! Тобі зась втручатись у справи, про які ти ні сном ні духом не відаєш…

— Але ж я тільки хотіла…

— Не пхай носа до моїх справ. Тобі ясно?

— Т… так, тату, — уривисто відповіла Маріс.

Не кажучи ні слова, Лініус Паллітакс обкрутився на п’ятах і порвався до порогу. Гримнули подвійні двері.

— Бачила? — вигукнула Маріс, коли він вийшов. — І так щоразу. Як його послухати, то я недотепа, яких світ не бачив.

— Дарма, яблучко моє солоденьке, він і в думці такого не має, — втішала її Вельма. — Хіба ти не бачила, який у нього стомлений вигляд? Як він змарнів?…

— То Квінт у всьому винен, — гірко провадила Маріс. — Він приніс батькові отой нещасний берестяний сувій. Ось чому він не в гуморі. Ось чому він роз… розкр… розкрича… — Вона вдарилась у сльози. — …розкричався на мене.