Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Хай йому темнолесник! — розпачливо промимрив він і обхопив голову руками. — О, Небо, що почати?

— Наскільки я розумію, в тебе зараз два шляхи, — озвався в нього за спиною чийсь хрипкий утробний голос.

Хлопець обернувся і побачив перед собою довготелесого типа. Незнайомець був закутаний у професорську мантію, яка йому страшенно не пасувала. З глибин бахматого каптура поблискував срібний ніс-маска.

— Ви до мене? — запитав Тягнинегідь.

Академік стрельнув оком в один бік, стрельнув у другий і кивнув головою.

— Еге ж, — прогарчав він. — Так уже сталося, що я почув про твій невеличкий… клопіт, — додав він, — і… тобто… я саме той, хто може тобі допомогти.

— Ви? — підозріливо перепитав Тягнинегідь. У Санктафраксі ніхто нікому нічого не робив задарма. Хлопець озирнув академіка з голови до п’ят, але через причіпного носа так і не дібрав, хто то такий, хоча й було щось знайоме у запаху лою та лісової камфори, що пробивався з-під мантії.

— Тебе цікавить іспит із мжичкометрії, чи не так? — запитав академік.

Тягнинегідь ствердно кивнув головою.

— Останній іспит, — зітхнув хлопець.

— Якраз те, що треба, — кинув академік, поляскуючи себе по боковій кишені.

Тягнинегоді перехопило подих.

— Ви маєте копії екзаменаційних квитків? — запитав він.

— Більше, ніж копії, — відказав професор. — Я маю відповіді.

Тягнинегоді відібрало язика. Відповіді! Якщо він не спромігся купити питання, то на відповіді не стягнеться й поготів! Якби він тільки міг… він звів погляд на академіка.

— С… скільки ви за них просите? — пробелькотав він, схвильовано чекаючи на відповідь.

— Тридцять вісім золотих монет, — відповів учений муж.

— Тридцять вісім? — збуджено перепитав хлопець. — Ну, стільки в мене набереться. Ось…

Академік простяг руку.

— Тридцять вісім золотих монет, — повторив він, щулячи очі, — і одна невеличка послуга.

Коли тіні видовжилися і високо над головами мжичкомірів спалахнули вишикувані рядочком ліхтарі Головного віадука, їхній гурт, що стояв у двадцять четвертому секторі, збився докупи щільніше. Складався він здебільшого з підручних та учнів, які, звичаєм підручних та учнів усього Санктафракса, збиралися побідкатися і поскаржитись на своїх викладачів. Одначе того вечора, через присутність шкільних деканів та помічників професорів, а також усіляких викладачів — молодших і старших — критичні зауваження набували особливої ваги.

— Він так силкується видати себе за справедливця, що геть забув про нас, мжичкомірів, — ремствував один з учнів.

— Так, — енергійно кивнув головою другий. — Здається, він уже не намагається, як перше, доводити, що всі люди рівні. Бачте, навіть отой нікчемний покидьок Дервіллус, ота сльота , і той просувається.

— А відколи він перебрався до отого стародавнього палацу, то став ще гірший!

— Маєш рацію, — підхопив четвертий. — До мене доходили навіть чутки, ніби він збирається збільшити силу та владу Професорів Світлознавства і Темрявознавства. Нашим коштом! — Він обвів поглядом усіх присутніх. — Тимчасом як саме ми, мжичкоміри, мали б стояти вище, а не вони!

Тягнинегідь почув, як натовпом прокотилася хвиля ремства.

Довгий, як тичка, старший викладач із воскованими сивими вусами підніс руку до вуст і так, щоб ніхто не почув, прошепотів своєму опецькуватому сусідові:

— Авжеж, вони мають рацію. Треба діяти, поки не пізно, а то ми ніколи нічого не зможемо довести…

— От-от, у цьому вся заковика, — почулася тиха відповідь.

Тягнинегідь повернувся до них і для спроби витяг згорнутий клапоть пергамену.

— Я не знаю, чи може оце правити за доказ, — промимрив він.

Кремезний, присадкуватий декан подався вперед і взяв згорток із хлопцевих рук. Розгорнув його. Старший викладач зазирнув через його плече і, покручуючи вуса, став читати написане на пергамені.

— А, бий його лиха година! — вигукнув він.

— Свят, свят! — роззявив рота декан.

Учні урвали на півслові плітки і заозиралися.

— Письмо його , — правив декан. — Поза всяким сумнівом. У себе на службі я вже доста на нього надивився, — він обернувся до Тягнинегоді. — Хто дав тобі пергамен?

— Я… я знайшов його, — відказав Тягнинегідь, і щоки його спалахнули.

— Але як він міг ? — втрутився старший викладач. Він похитав головою. — Сефтус Лепряк навряд чи буде в захваті.