Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Квінт зітхнув і вже зачиняв вікно, коли хтось легенько, але рішуче постукав у двері.

— Там не замкнуто, — гукнув він і, озирнувшись, побачив, як повертається клямка. — А, знову ти, — промовив хлопець, здивований такою пізньою появою веретенника.

— Так, це я, — понуро кивнув головою Щип. — Я вже вкладався спати, та досить було мені торкнутися головою колодки, як пролунав дзвоник нашого пана-всевладника. — Приходько форкнув. — Він знову хоче тебе бачити.

— Мене? — здивувався Квінт.

— І то негайно, — вів далі Щип, схвильовано ворушачи вусами. — Якщо не скоріше. І прихопи свою накидку, — додав він.

— Накидку… — повторив Квінт, нишпорячи очима по кімнаті в пошуках одежини. — Ми кудись підемо? — запитав він.

— Звідки мені знати? — відрубав Щип. — Моя справа — переказати тобі вказівки мого пана-всевладника. — Угледівши Квінтову накидку в купі мотлоху біля бюрка, веретенник ухопив її парою довгих блискучих щипал і простяг хлопцеві. — Ось.

— Дякую. — Накинувши одежину собі на плечі, Квінт подався до дверей. Порівнявшись із Щипом, пристав. Низка чорних бубок повільно рухалася внутрішніми рурками та переходами до величезного прозорого веретенникового шлунка. — Пізня вечеря? — поцікавився хлопець.

— Юна панянка спекла їх особисто для мене, — гордовито заявив Щип.

— Дуже ґречно з її боку…

— Духмяні ячні коржі, — пояснив веретенник. — Хоча трішечки й пересмажені, а смаковиті.

Квінт усміхнувся.

— Хоч тобі, як не мені, — муркнув він.

— Авжеж, юна панянка цінує все, що я роблю… — почав Щип. Та Квінт уже пішов. — …у палаці. — Веретенник похитав головою. — Не так, як дехто, — буркнув він.

Лініус Паллітакс, Найвищий Академік Санктафракса, уже міряв кроками сходовий помісток, коли Квінт дістався поверху, де чекав на нього вчитель. Окрім патериці, професор мав при собі незасвіченого лойового ліхтаря.

— А, ось і ти, хлопче! — вигукнув він і, вхопивши Квінта за руку, поволік його коридором. — Ходімо, ходімо мерщій, — підганяв він. — На нас чекає пильна справа.

— Ще одне завдання? — нетерпляче запитав Квінт.

— Так, — відповів Лініус. — Але поки ми тут, краще не вдаватися в подробиці. Я чудово розумію, що проти мене кується таємна змова. І найменше мені хотілося б підкладати до жару вогню, дозволивши собі кілька необережних речень, які тут можуть підслухати.

— Навіть тут? — здивувався Квінт.

— Навіть тут, — похмуро підтвердив Лініус.

Вони мовчки пішли далі коридором, потім сходами донизу, потім через вестибюль. Вийшовши надвір, Лініус і Квінт почали спускатися мармуровими сходами, відтак, пересвідчившись, що в пітьмі ніхто не зачаївся, Лініус повернув ліворуч. Перед ними вдалині височіли блискучі підіймальні вежі Західної пристані.

— Холодно, — заляскав зубами Квінт.

— Хмарогляди обіцяють сніг, — похмуро озвався Лініус. Він наддав ходи. — Ось чому нам слід діяти якнайшвидше.

— Я… я нічого не розумію, — зізнався Квінт, кутаючись у накидку і дрібочучи ногами, щоб не відстати від професора.

— І за кращих часів отими клітками не так просто було орудувати, — пояснив Лініус, — а як надворі дощ зі снігом, то вони взагалі стають небезпечні.

— Клітки? — перепитав Квінт. — Ми будемо спускатися в одній з отих нижньонебових кліток? Я думав, ними вже ніхто не користується.

— Я користуюсь, — просто сказав Найвищий Академік і додав: — Гадаю, твій батько, Вітроногий Шакал, навчив тебе азів повітроплавання?

— Еге ж, — відповів Квінт, трохи спантеличений, — певне, що навчив.

— Чудово! — зрадів Лініус. — Бачиш, повітроплавання і керування нижньонебовою кліткою у чомусь схожі між собою. Так, звичайно, сьогодні практиканти з Лицарської Академії вправляються на навчальних кораблях у Нижньому місті, а колись, у давнину, вони осягали основи повітроплавання саме у клітках.

Квінт кивнув головою, але промовчав. Не маючи бажання залишатись у Санктафраксі жодної зайвої хвилини, він не хотів узагалі порушувати тему Лицарської Академії. А Лініус, здавалося, не вважав на його мовчанку.

— Мені подобається нічний Санктафракс, — провадив Академік, — коли немає денної штовханини та метушні. Отих кошиків, які вічно прибувають і відбувають, отого невпинного гуку. — Він повернувся до Квінта. — Я розумію, усвідомлюю, що ми, академіки, залежимо від доброї волі мешканців Нижнього міста, для нас це питання життя і смерті. Але, хлопче мій, які ж вони подеколи галасливі! Лайка, вереск, ґвалт торгівців. Щодня я чекаю, коли виб’є північ і останні з них відбудуть у Нижнє місто до себе додому, а Санктафракс повернеться до свого споконвічного вигляду як місця спокою, тиші та академічної споглядальності…