Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

По-перше, він замерз як цуцик. Як і передбачали хмарогляди, температура впала, і з неба посипалася снігова пороша. Накидка не рятувала від холоду, і Квінт промерз до кісток. Він пробував зігрітися, плескаючи себе руками по тілу, обіймаючи себе за плечі й тупцюючи на місці, але жодні рухи в тісній повітряній клітці не годні були його зігріти чи принаймні вгамувати цокіт зубів. Від його тіла дрібне тремтіння передавалося підлозі, відтак ланцюгові, аж поки заходила ходором уся конструкція. Квінт занепокоєно вдивлявся у порожнечу під собою.

Зрослий на піратському судні, хлопець не боявся висоти, але зараз він був не на кораблі. На борту «Приборкувача ураганів» він завжди міг цілком звіритися на летючий камінь, який у дев’яноста дев’яти випадках зі ста не втрачав своєї підіймальної сили навіть у найгірших тарапатах. З другого боку, летючий камінь цієї нижньонебової клітки дуже мало допомагав нею керувати, вочевидячки замалий, щоб утримувати її над землею. Для цього був ланцюг, а він виявився допотопний! Коли клітка крутилася, ланцюг так бряжчав і скреготів, що хлоп’як тривожився ще дужче.

— Тільки не порвися, — розпачливо буркотів він. — Д… дивись н… не здумай обірватися! — Від холоду та страху хлопець затинався. Аби відвернути думки від благенького іржавого ланцюга, якому Квінт довірив своє життя, він спробував подумки перенестися у своє колишнє життя…

Квінт уявив собі, як його батько, Вітроногий Шакал, випиває шклянку деревного грогу і лаштується до сну. Хлопець згадав свій власний гамак — такий м’якенький, такий тепленький…

— Я замерз як цуцик, — промимрив він.

Квінт переніс увагу на печерувату поверхню скелі перед собою. Він уперше бачив її так близько. По суті величезна летюча скеля нічим не різнилася від летючих каменів, на яких ходили цілі флотилії небесних кораблів, ба навіть від невеличкого летючого каменя цієї клітки, — хіба що своїми велетенськими розмірами.

Знову Квінтові набігли на гадку уроки Вількена Нестуляйгуби у Водограйному домі. Як це він казав? Ага, згадав! Зовнішні шари скелі не такі міцні, як видаються — вони порожнисті, вивітрені. Зате осердя тверде. Червоне. Світне… Як пак називав його Нестуляйгуба? Квінт наморщив лоба.

— Кам’яне серце , — промурмотів він. Авжеж, саме серце! Тверде, незмінне, міцне, ідеальний сховок — найнебезпечніше і найпотаємніше місце у всьому Санктафраксі. А кругом його обросли… Квінт згадав те слово і здригнувся. Кам’яні щільники .

Кам’яні щільники — розгалужена мережа чарунок, як у щільниках лісових бджіл — оточували кам’яне серце. Вони жили, не переставали рости, зазнавали невпинних змін і забезпечували плавучість скелі. Та це місце страшне, попереджував учнів старий небознавець. Місце, сповнене жахіть. Лабіринт, який змінюється за твоєю спиною, щойно ступиш крок уперед. Небознавці туди не потикаються , похмуро наголошував Вількен.

«Та й чого б його туди ото лізти?» — подумав Квінт. А все ж він був саме тут, дубнучи з холоду і тупо вдивляючись у вхід до того, що могло виявитися жахними кам’яними щільниками. Збожеволів він, абощо? Хлопець тупнув ногою. Лиховісно брязнув ланцюг. Ні, правильніше було б запитати, чи не збожеволів Найвищий Академік?

— Повернутися б оце додому і завалитися в ліжко, — хрипко прошепотів хлопець. Одначе професорові настанови були ясні й недвозначні. Квінт мав чекати на його повернення. Відлучатися звідси зась!

Дзиґарі на Ратуші вибили третю.

Сніг уже перестав. У Квінта заклякли руки й ноги. У скронях стугоніло. Добре, хоч горів ліхтар, а то він би обернувся на бурульку. Квінтові думки блукали так далеко, що голова здавалася порожньою. Відчуття було таке, ніби його тіло та розум заніміли, наче в якоїсь запалої у сплячку істоти з найнепривітніших нетрів Темнолісу.

Квінт уже не чув, як дзвін вибив четверту. Не зауважив він і мерехтливого світла в тунелі, не почув дедалі ближчого звуку кроків. І тільки, коли перед ним з’явився професор, зсуваючи ногою з прискалку шапку свіжовипалого снігу, лише тоді хлопець заворушився. Квінт блимнув очима — раз, удруге… Нарешті довге очікування на холоді лишилося позаду.

— Професоре, — озвався хлопець, — я радий вас бачити. Я вже починав непокоїтися, що… — він замовк. Навіть у тьмяному світлі лампи, яка блимала, гаснучи, було видно: щось тут не так. З сірим, як попіл, обличчям і тремтячими руками, Лініус видавався приголомшеним і до краю виснаженим. — Професоре? — тихенько гукнув Квінт.