— Неймовірно! — пробуркотів він.
Будівлю увінчувала величезна конструкція у формі чаші, прикриваючи собою майже всю її, розташовану нижче, баню. У тій чаші збиралася дощівка. Коли дощ тільки бризкав, вона правила за своєрідну купіль для птахів, певніше — білих круків, які прилітали з Каменосаду. Коли ж дощ піжив, як сьогодні, чаша сповнювалась по вінця, а в її основі відкривалися клапани. Дощівка виливалася всередину самої бані і, розтікаючись по мережі Рур могутніми водяними каскадами, з гуркотом спадала з лотоків ув оздобний водозбір навколо будівлі, голосний своєю колекцією рожевих і зелених птахориб. Що за величне видовище!
Квінт пірнув у парадний хід і вбіг досередини. За величезним різьбленим камінним столом сиділа дебела сіра сорокуха. Її довгі кігті тарабанили по гладенькій стільниці. Вона прищулила очі.
— Спудей? — запитала вона.
— Так, я…
— Ім’я? — Вона взяла перо і розгладила жовтуватий сувій перед собою.
— Квінт, але я…
— Клас?
— Вількена Нестуляйгуби, але…
Сорокуха щось занотувала в журналі й звела очі.
— Ти спізнився, Квінте, — пояснила вона. — Професорові Нестуляйгубі не подобаються спудеї, охотники спізнюватись…
— Я знаю, просто…
— Тобі краще приберегти свої пояснення для нього, — сказала вона, і кігті її пір’ястої руки знову ритмічно затарабанили по стільниці.
Квінт понуро кивнув головою. Повернувшись, він пішов через вхідний вестибюль. Під арковим склепінням луною озивався дзюркіт води. Хлопець ніби опинився в самісінькому серці водоспаду.
Проходячи повз темні лаковані двері класів Нижчої школи, Квінт чув за ними дитяче бубоніння. Безбарвними, монотонними голосами школярі товкли, які бувають хмари: «Рвані низькі, рвані плескаті, купчасті широкі, купчасті високі…»
— Не крутися, Пеавілте! — гримнув професор Лемуелла Вандаванкс, і вся будівля залящала, відлунюючи його рипучий голос.
Квінт важкенько зітхнув і побрався вгору крученими парадними сходами, що вели до Вищої школи. Сходовий помісток був обшитий панелями і прикрашений портретами старожитніх учених. На відміну від Портретної галереї, де подобизни Найвищих Академіків не вивішувалося кілька десятків років, тут свято пильновано традиції. Найбільше Квінтові подобались найдавніші портрети, почеплені високо в тіні. Довгі білі бороди і прості чорні ковпаки надавали їм неймовірно мудрого вигляду; всі вони належали до Великих бібліотекарів.
Найсвіжіші портрети висіли внизу, упорівень з очима. Люди, зображені на них, видавалися публікою малосимпатичною: мудроване, помпезне вбрання, лукаві обличчя, глумливо витріщені на Квінта. Небознавці! Професор Барнум Прокрустус. Професор Нудогін. А отам — самовдоволений, бришкливий професор Вількен Нестуляйгуба, власною персоною. Квінт пристав на мить біля портрета. Схожість з оригіналом разюча: тхорячі очі, гострий закандзюблений ніс немов принюхується, зачувши неприємний запах, дві п’явки саркастичних губів…
Квінт роззирнувся на всі боки: чи ніхто його не бачить? Він був сам. Хлопець витяг із кишені шматочок чорної крейди, нахилився вперед і, зустрівшись із пильним поглядом спортретованого, провів маленьку стрілочку, націлену в ліве вухо Нестуляйгуби. І розгонистим письмом вивів: «ВІДКРИТЕ НЕБО».
Він відступив назад, щоб помилуватися на свій шедевр.
Гуп, гуп, гуп, гуп…
Хтось сюди йшов! Квінт кинувся до важких дверей із залізного дерева і тричі постукав.
— Заходьте! — озвався тонкий пронизливий голос.
Квінт глибоко вдихнув у себе повітря і штовхнув двері.
Приміщення, куди він вступив, було височенне і заразом страшенно тісне. Бічні та задня стіни були обсаджені виступами, на яких знуджено сиділи згорблені спудеї, посхилявши голови, теліпаючи ногами, з тацями на шиї, де лежали незаймані сувої, чорнильниці та пера. Вони нагадували сонну зграю пихтунів, яка обсіла сон-дерево. Повітря у класі було затхле і задушливе.
За високою конторкою, підвішеною на срібних ланцюгах до високої стелі, сидів бундючний чоловічок у розцяцькованій мантії та шапці з китичками. То був професор Нестуляйгуба. Здивовано звівши догори брови, він глипнув на запізнілого учня поверх своїх окулярів зі скельцями у формі півмісяця.
Читать дальше