Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Паничу Квінте, — промовив він, ледь пирхнувши, — як ґречно з вашого боку — приділити дещицю свого дорогоцінного часу нашому нікчемному зібранню. — Він коротко і пронизливо хихикнув.

— Так, професоре Нестуляйгубо, — відповів Квінт, відчуваючи, як палають його щоки.

Решта спудеїв дивились на нього байдужими, безбарвними очима. Здавалося, ніщо вже не могло їх вирвати із класної нудьги, яка отупляла їхній мозок.

«Цікаво, що їм товкмачили цього ранку? — подумав Квінт, видираючись драбиною на горішній виступ. — Туманографію? Класифікацію дощів?» — Він зітхнув.

Ще перед тим, як записатися до школи, Квінт уявляв собі, як він проводить дні в захопливих дослідженнях. Насправді ж, на кожнім уроці вони тільки знай гули, безперестанку повторюючи те, що читав їм уголос Нестуляйгуба із «Великої книги небознавства».

Коли Квінт дістався верхньої сходинки, кілька кремезних юнаків у дорогих мантіях невдоволено посунулися, даючи йому місце. З однієї таці зірвався каламар із чорнилом і глухо гупнув на брудну долівку ген унизу.

Хмарометрія! Ну звичайно ж, подумав Квінт. Сьогодні у них хмарометрія, нескінченні переліки систем вимірювання: їх слід було запам’ятати і повторювати, супроводжуючи цей процес відповідними кивами-моргами, жестами та низькими уклонами. У чому ж її сіль?

— Сіль хмарометрії, якщо ви вже готові нас слухати, паничу Квінте! — пропищав Нестуляйгуба своїм тонким голосом, який прошивав наскрізь густу, тоскну класну нуду, — не в тому, що ви кажете, а в тому, як ви це кажете. Наприклад, про з’яву густої хмари з видимістю не далі трьох ступнів та з високою мірою чорності сповіщається за допомогою середульшого пальця та кивка головою вбік, отак.

Професор кивнув кощавим пальцем біля свого лівого вуха і різко нахилив голову на один бік, схожий на оскаженілу сорокуху, коли та довбає дзьобом стовбур залізного дерева.

Квінт перевів погляд на виступи, де сиділи дівчата, і спробував зустрітися очима з Маріс. Хлопця не полишала цікавість, чому вона його не збудила. Може, просто забула? Або розсердилася на нього? Чи знала вона, що минулої ночі він з її батьком не були вдома? Важко сказати. Обіч Квінта тихенько вихріпував Дуб Довбняк, товстенний спудей, міський гном. Хлопець зауважив, що Щукошук Лавреатікс передавав якісь записки Ляпові Лишнємелу і препротивно шкірився, а в Комаріс Комаракс вигляд був такий, ніби вона оце щойно ревла. Маріс повернула голову і видивилася на Квінта. Її обличчя було безвиразне. Хлопець знову повернувся до професора.

— …грозовий дощ не далі трьох із половиною, півлогаритма за похідною шкалою, у стадії зародження.

Його палець торкнувся правого вуха, а око виразно підморгнуло. Квінт згадав портрет у коридорі й осміхнувся.

— Відкрите небо, — промурмотав він.

— Паничу Квінте? — Нестуляйгуба вп’яв у нього погляд своїх очей, у яких спалахнули злостиві вогники. — Ви хочете із нами поділитись?

— Н… ні, професоре, — відповів Квінт, утопивши погляд у свою тацю, що заступала йому парту, і термосячи перо.

— Ні? — перепитав Нестуляйгуба ще тоншим і пронизливішим голосом, ніж перше. — Ні? Веселіше, веселіше, паничу Квінте! Хіба такому шляхетному небесному піратові, як ви, нічого сказати? Відкрите небо, ви сказали?

— Так, пане, — жалісно проквилив хлопець.

— Я намагаюся дати вам докладніші відомості про хмарометрію, а ви, паничу Квінте, перебиваєте мені балачками про відкрите небо! Відкрите небо, паничу Квінте!

— Я… я… — забелькотів Квінт, не знаходячи потрібного слова.

— Авжеж, відкрите небо! Ми всі тут небознавці, паничу Квінте. А небознавці вивчають небо зі славетних шпилів нашого прекрасного міста. Ми вивчаємо Високе небо, паничу Квінте, тимчасом як менш — як би це сказати? — менш обдаровані з нас студіюють Нижнє або Проміжне небо. Але відкрите небо, паничу Квінте! Відкрите небо! Яке зухвальство! Яка зарозумілість! Ми повертаємось туди лише по своїй смерті.

— Але ж… — почав Квінт, одначе його спинив величний помах професорової правиці. Академік уже повернувся до решти учнів.

— Ми не клопочемо собі голови вивченням відкритого неба, бо воно там , а ми — тут ! Небо йде до нас, шановні мої спудеї, ніколи про це не забувайте. — Професор аж тремтів від хвилювання, бомбошки на його шапці, метлялися, мов навіжені. — Боюся, паничу Квінте, ви придатні лише для вивчення найнижчих шарів Нижнього неба. Що ж, тоді вам ніхто не боронить хоч зараз пересісти у нижньонебову клітку. Мені вас нічого тут більше навчати!