Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— І все ж, — кивнув головою Квінт, — твій батько, хоч і знав про ті всі небезпеки, вирішив туди податися.

— Так, — задумливо проказала Маріс. — Мабуть, йому було непереливки. — Вона повернулася до Квінта. — Пообіцяй мені, що надалі я завжди знатиму про всі його завдання, — попрохала вона.

— Обіцяю, — відповів Квінт.

— А я й сама все тобі розказуватиму, якщо він про щось обмовиться у балачці зі мною, — пообіцяла вона. — Ясно як божий день: він зіткнувся з чимось… чимось смертельно небезпечним! І ми, думаючи про нього, зобов’язані з’ясувати в чім тут річ. — Вона змовкла і взяла Квінта за обидві руки. — Якщо він знову забере тебе з собою в нижньонебову клітку, ви подастеся у кам’яні щільники вдвох, — проголосила вона. — І будь ласка, Квінте, не спускай його з очей. Благаю тебе!

Квінт героїчно всміхнувся: на душі в нього шкребли кішки.

— Зроблю все можливе, — пообіцяв він. Хлопець помовчав. — Якщо це тільки тебе заспокоїть: коли твій батько повернувся у клітку, то сказав, що хоч би що це означало, а тепер уже кінець, кінець усьому . Я… Ой, що це ? — запитав хлопець, коли повітрям струснув рев тріумфальних голосів. Він озирнувся. — Це відтіль. — Квінт показав на Піднебесну вежу в себе за спиною.

Спантеличений вираз на обличчі Маріс умить розвіявся.

— А-а-а, — промурмотіла вона. — Сьогодні Скарбницький день. — Вона хоробро всміхнулася. — Ходімо, Квінте. Тобі це сподобається.

Скарбницький день відзначався щороку в перший день другого місяця, коли нічне світило сягало підповні. Дата поважна у санктафракському календарі: вона знаменувала той час, коли академіки-небознавці взяли гору над землезнавцями і вперше занесли бурефракс до нової скарбівні, розміщеної глибоко внизу, в самому серці плавучої скелі.

Книжники-землезнавці чинили відчайдушний опір таким перемінам, заявляючи, що вони не тільки порушать Третій закон плавучості, а й взагалі абсолютно зайві. Відповіді на питання, пов’язані з плавучою скелею, правили вони, треба шукати, вивчаючи скелю та її властивості, а не бездумно переобтяжуючи її бурефраксом.

Небознавці, з другого боку, твердили, що без таких їхніх заходів Санктафракс зірвався б зі своїх мертвих якорів і пропав навіки. Зрештою суперечка так і лишилася нерозв’язаною, то більше, що небознавці, щиро вірячи у правильність своїх дій та ще й налякані страхом загубилися у відкритому небі, — заручилися підтримкою зграї плескатоголових гоблінів, аби втілити в життя свої задуми.

На світанку того фатального дня плескатоголовці вдерлися до Великої лабораторії і живосилом витурили з неї всіх академіків-землезнавців. А вже під обід — уперше в історії Санктафракса — академіки-небознавці цілковито контролювали плавучу скелю. Під їхнім проводом у новостворену скарбівню тунелями доправили скриню з бурефраксом і, точно визначивши центр зали, обережно опустили її там. А щоб бути певними, що ніхто, як мовиться, не наплює їм у кашу, виставили групу охоронців, охрещену згодом Скарбницькою гвардією, вельми грізною для непроханих гостей.

Те все сподіялося багато-багато років тому, головні дійовці давно вже повмирали і пам’ять про них зберігають лише підручники з історії та міські літописи. А все ж цей день наклав певний відбиток на традиції, ритуали, ба навіть на мову. Наприклад, заклик «Довірся Небесам!» набув значення «Хай вам гаразд ведеться», а вираз «Розор для бібліотеки!» набув прямо протилежного значення як у Санктафраксі, так, трохи згодом, і в Нижньому місті. Скарбницький день (як його нарекли) був святом, яке в уяві багатьох сполучалося з письмовими поздоровленнями та обміном дарунками, а також із відзначенням його у трапезній бенкетом із семи страв.

Але ближче до суті. Цього ж таки дня так званий Найвищий Академік № 2 мав провести урочистий огляд Скарбницької горниці та Скарбницької гвардії. З раннього ранку перед входом до скарбницького тунелю юрмився натовп, замаяний із цієї нагоди прапорами та корогвами, готовий споглядати видовище і підтримувати його своїми схвальними вигуками.

— Чи ти ба, який блискучий виїзд цього року! — вирік Професор Світлознавства, сидячи у розкішній бідці, запряженій зубощиром-скрадайлом, яка рівно о третій підкотила до Мозаїчного квадрата.

— Так, що правда, то правда, — підхопив Професор Темрявознавства, підтягуючи рукави своєї хутряної мантії і по-царському махаючи рукою галасливим ґавам. — Ще й розгодинилося ніби на замовлення, поглянь — жодної дощової хмари!