Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Бідка рухалася мудрованою кахляною мозаїкою до пірамідальної форми входу. Глядачі зі збудженими вигуками подалися назад, коли вона поторохтіла в їхній бік. За сім ступнів од дверей зубощир спинився, і двоє професорів зійшли на червоно-золотий килим, завбачливо розстелений перед порогом.

Квінт, який усе добре бачив зі свого спостережного пункту на ратушних сходах, був просто зачарований. Зроду ще йому не доводилося бачити такої помпи та розкоші.

— Поглянь-но на зубощира-скрадайла! — промовив він схвильовано. — Що це? Невже його упряж оздоблена трясовинними самоцвітами і болотяними перлами?!

— Ти не помилився, — потвердила Маріс.

— А професорські мантії! — вигукнув Квінт. — Невже це натуральний кедровий горносталь?

— Достеменно так! — відповіла Маріс. — Снігово-біле зимове вбрання для Професора Світлознавства і чорне літнє — для Професора Темрявознавства.

Квінт кивнув головою і змовк — утім, ненадовго.

— Щось я не розумію цієї всієї метушні навколо Найвищого Академіка № 2, — зізнався він. — Невже Найвищий Академік сам не в змозі виконати цього ритуалу? І чому їх тут двоє ?

— Тобі ще стільки всього треба взнати, — відповіла Маріс доволі зверхнім тоном. — Ну, та якщо ти й далі базікатимеш, то проґавиш церемонію. Цить, ось вони вже йдуть!

— Пе-ре-прошую, — похмуро вибачився Квінт. — Більше не зроню ані слова.

— От і добре, — сказала Маріс манірно, поправляючи намокле волосся і розгладжуючи парку на сонці мантію. — Нині Скарбницький день, тож маю виглядати відповідно, — вона відповіла на помах руки помічника Професора Мрякощупізму сповненим гідності кивком голови. — Як-не-як, я дочка Найвищого Академіка № 1.

Згорблений тип у гостроверхому каптурі й зі срібним носом-маскою, що стояв на сходинку нижче, повернувся до них обличчям.

— Вибачте, що встряю в розмову, — озвався він товстим хрипким голосом, — але хлопець, далебі, має рацію. Сьогодні ми так сліпо сприймаємо все, що діється навколо. Може, варто трохи прочинити двері для сумнівів.

Маріс пирхнула і відвернулася. Квінт підступив до незнайомця ближче.

— Може, ви зуміли б мені відповісти? — запитав хлопець.

— Можна спробувати, — відповів той. — Почнімо хоча б із того, що спочатку Найвищого Академіка № 2 вибирали тому, що за тих часів, коли Велика лабораторія стала Скарбницькою горницею, за Найвищого Академіка був Великий Бібліотекар, фахівець у царині землезнавства. Треба було забезпечувати належну охорону нової скарбівні — саме це й спонукало обирати небознавця. Нині ж Найвищий Академік сам небознавець, тож роль Найвищого Академіка № 2 суто декоративна.

Діставшися війстя до скарбницького тунелю, обидва професори повагом і воднораз загупали патерицями у двері. Один удар. Другий. Третій. Коли лункий гриміт ущух, над квадратом запала тиша. Потім з німотного безгоміння за дверима долинув приглушений голос.

— Кого там Небо несе? — запитав він.

— Це — друг Санктафракса! — рявкнули професори.

Двері з рипом відчинилися, і з-за них, прискіпливо оглядаючи гостей, вийшов дебелий плескатоголовий гоблін з мечем в одній руці та обсіяною шпичками булавою — у другій.

— Що це за один? — прошепотів Квінт.

— Нехнюпніс, начальник охорони, — так само пошепки відповіла Маріс.

Натовп і далі стояв тихо, здавалося, дихнути і то боявся. Потім плескатоголовець опустив зброю і озвався.

— Ласкаво просимо, друже! — запросив він, і квадрат залящав схвальним ревом.

Двійко професорів щезли всередині, двері з голосним брязком зачинилися за ними, і гурма заревла ще гучніше. Та Квінт видавався спантеличеним.

— Друг Санктафракса, — повторив хлопець. — Друг , а не друзі . Чому ж їх тут двоє? Може, вони близнюки?

— О, ні, не близнюки, хоч на вигляд на них і схожі, — прогарчав срібноносий незнайомець. — Вони зазнайомилися ще молодшими учнями, їх звели разом спільні зацікавлення у царині люмінесценції. З часом вони почали досліджувати ті самі питання і навіть виглядати однаково… — Він поглянув у бік дверей. — Подібно до предмета їхніх студій, вони — два боки однієї медалі. І було просто неможливо настановити на посаду Найвищого Академіка одного з них, поминувши другого.