Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Погаси ліхтаря, — звелів гоблінові Професор Темрявознавства.

Нехнюпніс заходився прикручувати ґнота, аж поки світло потьмяніло і згасло. Скарбницю огорнула кромішня пітьма. Професор Світлознавства подався вперед, відхилив віко скрині. І враз увесь склеп залило сліпуче сяйво бурефраксу, схованого в ній на споді. Так само удвох професори перелічили окрушини дорогоцінної речовини. Закінчивши рахубу, вони похилили голови.

— Світло у темряві, — прошепотів Професор Світлознавства, як того вимагав звичай.

— Темрява у світлі, — пробуркотів йому на відповідь Професор Темрявознавства.

Ці слова означали завершення церемонії Скарбницького дня.

Професор Темрявознавства опустив віко. Нехнюпніс знову засвітив ліхтаря.

Уже по їхньому виході в тунель, охоронець, замикаючи двері, обернувся до професорів.

— Від нього, отого бурефраксу, мені аж дух займає. Щороку. Слово честі! Зроду ще не бачив такої краси. — Він трохи помовчав. — Одного ніяк не збагну: як така мізерія бурефраксу може правити за баласт для всього нашого летючого скельного гіганта?

— Наперсток бурефраксу, — осміхнувся Професор Світлознавства, — важить більше як тисяча залізних дерев…

— У кромішній пітьмі, — додав Професор Темрявознавства.

— Авжеж, — притакнув Професор Світлознавства. — Це диво небесних наук, Нехнюпносе. Достоту, як і те, що розпечена скеля опускається, а зимна підіймається…

— А світляк стає летючим при горінні, — підхопив Професор Темрявознавства. — Оскільки велика летюча скеля невпинно розростається, треба дедалі більше бурефраксу, щоб утримати її на місці. Хмарогляди вчора потвердили, що віднедавна в повітрі збільшився вміст кислотно-туманних часток, нагнаних у Світокрай із відкритого неба.

— Велика буря уже в дорозі, — виснував Професор Темрявознавства.

— Авжеж, — притакнув Професор Світлознавства. — Гарлініус Гернікс ось-ось відбуде з Лицарської Академії до Присмеркового лісу на пошуки свіжого бурефраксу. — Він обернувся до гобліна. — Чудодійного бурефраксу, Нехнюпносе. Найціннішої речовини як у небі, так і на землі, яка утворюється тільки у Присмерковому лісі зі жмуту блискавиць Великої бурі…

Нехнюпніс почухав потилицю.

— Для мене це китайська грамота, професоре, — зізнався він. — Лишаю ці наукові премудрощі вам, ученим. Я простий охоронець, тільки й того.

— Ну-у-у! Не будь такий скромний, Нехнюпносе! — дорікнув Професор Світлознавства. — Ти — наші очі й вуха.

— Без тебе, — підхопив Професор Темрявознавства, — ми ні сном ні духом не відали б ані про зрадливих мрякощупістів, ані про чиїсь намагання підкупити охорону кліток.

— Що ж, як мовиться, кого застерегли, тому зброю до рук дали, — вирік Професор Світлознавства. — Ми сповістимо Найвищого Академіка при першій же нагоді. Він мусить знати, яка серйозна небезпека нависла над ним.

Ось уже втретє упродовж трьох діб нічний Квінтів сон потривожено. О четвертій годині його пробудив легенький стукіт у двері опочивальні. Хлопець перевернувся на бока і вдивлявся у кімнатний морок.

— Хто там? — сонно промурмотів він.

Стук погучнішав і став настирливіший.

— Я питаю, хто там? — повторив Квінт, уже голосніше.

— Квінте, ти тут? — озвався стурбований голос.

— Це ви, професоре? — запитав Квінт, сідаючи в ліжку. — Заходьте!

— Квінте, — прогарчав професор. — Я до тебе на розмову!

— Двері незамкнуті, професоре!

— Квінте!

— О, сили небесні, — буркнув Квінт і, підвівшись із ліжка, почалапав до дверей. — Я ж бо сказав, що не…

Ледве він торкнувся клямки, як двері рвачко розчахнулись, і хлопець опинився на підлозі. У дверному отворі стояв Найвищий Академік із ліхтарнею в руці. Його спотворене гримасою обличчя аж пашіло.

— Квінте, це терміново, — промовив він. — Ти маєш зі мною йти. Негайно.

Квінт кивнув головою і непевно зіп’явся на рівні ноги. Його добряче огріло дверима по голові.

— Дайте хоч одягтися, — миркнув він.

— А-а-а, ну, звісно ж, — розгублено протяг професор, після чого, поки Квінт одягався, повісив ліхтаря на стіну і заходився міряти кроками кімнату. — Цілу ніч я очей не зітнув, — схвильовано пролопотів він. — І сумніваюся, чи взагалі коли засну, якщо не… якщо не спробую ще раз, — його мова ставала дедалі шпаркіша, голосніша, а дихання чимраз частіше. Він замовк і вхопив голову в руки.