Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Професор приступив до дверей. Він взяв у руку Велику канцелярську печатку, почеплену в нього на шиї, і схилився над різьбленим каменем. Із-за його згорбленої спини Квінтові нічого не було видно. За мить глухо заскреготіло, відтак тихо клацнуло, і двері почали відчинятися, являючи очам нутро просторої, тьмяно освітленої, печери.

Якомога випнувши шию, Квінт устиг побачити мигцем дивацьку картину. За порогом висявали сила-силенна бутлів та шкляних сфер, і всі вони погойдувалися на довгих, подібних до стебла рурок, що йшли від увігнутих стін. А посередині печери висіла в повітрі величезна блискуча, немовби зіткана зі світла, сфера.

— О, Небо, що це?… — вихопилось у Квінта, і хлопець, припавши до землі, підповз ближче, аби краще все розгледіти.

А потім до нього долинув дивний звук: тихий, жалісний, наче плач дитини з болю, аж по тілу забігали мурашки. Хлопець підібрався ще ближче, щоб гаразд усе розглянути, але професор і далі затуляв собою отвір. Хоч би що там квилило всередині, воно видавалося невеличким і безборонним.

— Тихо будь, маленька злюко, — гарикнув професор.

Немовби на відповідь, жалісний плач перетворився на гистеричне, пронизливе виття. Крізь неприховану муку Квінтові неначе вчувалися слова. Благання. Умовляння.

— Годі! — голосило воно. — Я благаю! Годі!..

Квінт підвівся і вже збирався ступити крок уперед, аж двері з гуркотом зачинилися. Нещасний голос миттю вщух, і Квінтові лишилося тільки знов зорити на візерунчасте коло на камені. Він підкрався до дверей і припав до них вухом, але скеля була надто щільна та глуха, щоб крізь неї могло щось проникнути, опріч нерозбірних звуків.

Квінт обернувся. Професор щось — певніше, когось — тримав під замком у цій глибці. Хлопець тривожно здригнувся: таке не насниться і вві сні! У голові вихором снували думки. Квінт довіряв Лініусові Паллітаксу, навіть обожнював його. А тепер не знав, що про нього й думати.

Кого ж професор ув’язнив у цій камері? І що за моторошні досліди провадив над безталанною істотою, якщо вона так жалісно ячала? І що, пронизала його нараз думка, він скаже Маріс? Що її батько причинний, що він мордує нещасних істот у підземній катівні?

Одне було певне. Треба дістатися нижньонебової клітки раніше за професора. Крий Боже, щоб Найвищий Академік довідався чи навіть запідозрив, що хлопець скрадався за ним назирці. Повернувшися спиною до замкненої камери, Квінт ізнову пустився коридором, поклавши якнайшвидше вернутися на місце.

Він долав поворот за поворотом, весь упрілий від зусиль та напруги. Серед скельного гуду йшов за чорними стрілочками крізь нескінченні тунелі, аж поки…

— О, темнолесник! — лайнувся хлопець, знову опинившись перед знайомими різьбленими дверима. — А це що за мана?

Десь, якимось дивом, він зійшов на манівець і повернувся туди, звідки вирушив. І ніхто тут не винен, крім нього самого, лайнувся подумки Квінт. Він так поринув у думки про те, що могло діятися там, за дверима, аж забував пильнувати дороги.

Квінт знову вирушив у путь. Цього разу треба дивитися обома. Найвищий Академік міг нагрянути будь-якої миті. Боронь Боже, заблукати вдруге.

Квінтове серце шалено закалатало, коли з’ясувалося, як він збився з дороги. Хлопець напевняка знав, що позначив весь маршрут від входу в тунель до дверей камери невеличкими крейдяними стрілками, але в нервовому поспіху деякі з них він накреслив так нездало, що вони й на стрілки майже не скидалися, а решта виявилися такі бліді, що їх ледве можна було розпізнати. Ба, більше, подекуди кам’яні щільники були поцяцьковані й своїми власними знаками: темні плями, якісь ляпки, бризки, чорні, як сажа, відбитки…

Які з цих знаків його ? запитував себе Квінт. А які тут були й раніше?

Та що найгіршого, раптом сяйнуло йому, змінювалася сама скеля! Деякі вузькі проходи стали ще тісніші, а подекуди й доти низька стеля сіла так, що хлопець мусив пробиратися згинці. Поволеньки Квінта огортала паніка. Оцей невгавучий гул — ніякий не вітер, він швидше скидався на голос самих дірчастих кам’яних щільників, які невпинно розросталися, змінювали обриси, форму, множили звивини. А коли тут мандрують самі стіни, то яке пуття із провідних стрілочок?

— Куди ж мені податися? — прошепотів Квінт глухим тремтячим голосом, діставшись тунельної розтоки, де кожне відгалуження позначалося одним і тим самим знаком, покликаним указувати потрібний керунок. — Я намалював лише одну з них, — простогнав Квінт, — але яку?