Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Нам треба туди спуститися, — рвучко мотнула вона головою. — Ти повинен узяти мене з собою, Квінте. Я маю на власні очі побачити, що там коїться. І якщо ми впевнимося, що… — Вона завагалася. — Якщо мій батько… — Їй перехопило горло і вона замовкла.

— Ми вчинимо правильно, — хапливо запевнив її Квінт. — Я… — Несподівано вгорі різко заскреготіло. Задерши голову, він угледів, як ті самі два вітролови злодійкувато втягують свої голови назад у димницю. — За нами хвіст, Маріс, — шикнув хлопець. — Гайда звідсіля!

Віадукові сходи, як завжди, повнилися чутками та плітками, таємними змовами та наклепами, аж повітря над ними сичало, неначе та стиснена пара, що нині вихоплювалася стовпом із кислотно-туманних кубів на даху розкішного Коледжу Хмар. І слова тут теж, як і згадана пара, були розжарені, отруйні, інколи туманні, інколи кришталево ясні. Вони засвідчували близькість якоїсь драматичної події. Із відкритого неба насувалася Велика буря. У Санктафраксі — навіть якщо лиш наполовину вірити чуткам — мала вибухнути ще більша буря.

На західному боці вісімнадцятого сектору було велелюдніше, ніж завжди. Окрім звичних поодиноких словоблудів та нероб з їхніми зловорожими теоріями та попередженнями про кінець світу, сюди заявилися і рідші гості, радячи раду на мармурових сходах. То були всілякі ворожбити, черевомовці, віщуни.

Про цих понур подейкували, ніби вони — останні з колись думних землезнавців, а нині заледве не карнавальні блазні, чиї знання про Темноліс звелися до міфології та забобонів. Небознавці зневажали їх, але толерували — як живе свідоцтво нікчемності землезнавчих студій. Кожен з віщунів-голодранців був озброєний інструментарієм, відповідним до його «профілю»: болотяними самоцвітами, тілдерячими тельбухами, корінням крайдорожника. Одному з них — цибатому чолов’язі з більмом на оці та сивими баками — пощастило зібрати навколо себе найбільший натовп.

— Кістки ніколи не брешуть! — ревів він з несамовитою надсадою у голосі, вимахуючи вибляклим кістяком риби-болотниці перед носом найближчих слухачів. — Я був свідком вакханалії смерті та невтишимого розпачу в Палаці тіней. Я бачив, як Найвищий Академік, огорнутий блакитним полум’ям, танцював із мерляками. — Голос його спав майже до шепоту. — Я бачив наше плавуче місто, наш укоханий Санктафракс, бачив, як його ковтав… — Голос його знову погучнішав. — Шматував своїми зубами… — Більмастий уже майже кричав. — І випльовував гемон… — І враз він зірвався на дикий репет. — Гемон, якого ми вивільнили своїм невіглаством та амбіціями! Гемон, якого не стримають жодні тюремні ґрати. Гемон, такий страшний, що ніхто не втече від його жахливої пасії!

Натовп дружно ахнув. Нечасто віщуни лякали такими страхіттями.

— А як нам упізнати цього гемона? — зойкнув хтось.

— Це неймовірно важко, — відрік оратор, — бо він мастак змінювати свою подобу. Він потрафить розмовляти знайомими голосами і виступати в личині найрідніших і найдорожчих для нас істот. Він ошуканець, спокусник, найстрахітніша тварюка на весь Світокрай…

— Викапаний темнолесник! — пронизливо галаснув хтось із-поза юрми, і збіговисько вибухнуло реготом.

Хоча батьки та няньки і лякали цим лукавцем дітей усього Світокраю, розповідаючи про нього історії, від яких кров холола в жилах, проте з дорослих у темнолесника вірили тільки представники найдикіших племен та громад Темнолісу. Ті ж, хто покинув Темноліс і перебрався у Санктафракс та Нижнє місто, залишили в його нетрях не лише свої сім’ї, а й давні забобони; а корінні мешканці летючого Санктафракса чи Нижнього міста, що розкинулося під ним, взагалі ніколи не вважали страшні оповідки про цього злостивця за щось інше, ніж прадавні міфи та легенди.

Віщун роз’яріло вимахував риб’ячим кістяком.

— Смійтеся, смійтеся! — репетував він.

— Красненько дякую, добродію, — вигукнув хтось глузливо, і сміх залунав з новою силою.

Безстрашний віщун повагом повернувся кругом і зміряв натовп похмурим поглядом. Очі його зизували врізнобіч, і несила було вгадати, куди падав його погляд. Залягла тиша.

— Виходить, ви не вірите в темнолесника, га? — запитав він, переходячи на крижаний шепіт.

Ніхто не пустив пари з уст. Ніхто ані ворухнувся.

— Я знав мудрагелів, які не вірили у м’ясожерні дерева, але це не врятувало їх від пащеки жаского дуба-кривавника. У вашому невірстві, друзі мої, сила темнолесника. — Голос його став гучніший і різкіший. — Затямте мої слова, закарбуйте собі на лобі — темнолесник іде сюди! Земля поквитається за небо. Бо так написано на кістках!