Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Підійшовши до стіни, він тернув указівним пальцем по одній із плям і підніс пучку до очей. Овва! Вроблена у легесенький порох чорної крейди!

Отже, сюди, вирішив Квінт, повертаючи в тунель по ліву руку, але тут йому стукнуло перевірити ще й другу позначку. Він обстежив руку. Тепер уже його середульший палець, подібно до вказівного, був замащений тією самою чорною крейдою.

— Ні! — зойкнув він, і цей вибух страху та розчарування сповнив вилясками катакомби, утворені з вельми заплутаного плетива тунелів, ходів та галерей. — Ні! Ні! Ні! Ні! — І знову виляски, а тоді вони завмерли, щоб за мить їх заступив зовсім інший звук.

Якесь наче шкряботіння і дрібцювання… Звук дедалі ближчав…

На мить Квінтові подумалося, що то, мабуть, чи не професор швидкує назад до клітки. Але тільки на мить. Гук чувся аж ніяк не ззаду, а спереду, з одного із двох тунелів. От тільки з якого? Лунка акустика збивала з пантелику.

Квінт зайшов до першого тунелю, наставив вухо і прислухався. Чоло йому захмарилося. Ба! Нічого певного! Він відступив назад і вже збирався перевірити тунель ліворуч, аж гульк! Із другого боку, навально зближаючись, замерехтіло якесь світло.

Серце йому тенькнуло. Червоножаре світло, ритмічно пульсуючи, гналося тунелем до нього. Сопіння та форкання чимраз гучнішали.

Не роздумуючи ні секунди, Квінт дременув навтіки у тунель праворуч від себе. Дріботіння пришвидшилось, і повітря сповнилося хлипким сопінням та лунким чалапанням. Вража істота — хоч би чим вона була — кинулася за ним навздогін.

Озираючись через плече, Квінт спіткнувся і впав, глибоко зранивши праве коліно об гострий камінь. На щастя, ліхтарня не згасла. Згуки дедалі ближчали. Світло ззаду розгорялося.

Огорнутий нудотним страхом, Квінт зіп’явся на рівні ноги і, перемагаючи пекучий біль у коліні, пустився бігти далі.

— Хутчій! — підганяв він сам себе, протискуючись крізь довге звуження тунелю і кульгаво женучи далі. — Хутчій!

Квінтів переслідник спинився. Хлопець почув сопіння, супроводжуване гучним плямканням. Від огиди його пересмикнуло. Потвора знайшла місце, де він зранив коліно.

— Ві-і-і, ві-і-і, ві-і-і!

Збуджений пронизливий вереск озвався відлясками в тунелі, сповнюючи Квінта невимовним жахом. Тварюка не просто скуштувала крові — кров їй припала до смаку!

Квінт зірвав із шиї хустину і, кривлячися з болю, туго обв’язав нею коліно, щоб затамувати кров. Треба було урвати за собою слід зі спокусливих червоних крапельок, що ним біг хижак.

Він випростався і плигонув чимдалі вперед. Кров стугоніла у скронях. Серце у грудях товклося як навіжене. Звідусіль, заглушуючи скельне дудніння, знову долинали заводи вітру. Тільки тепер вони поновилися, і тільки тепер до парубійка дійшло, що ще зовсім недавно їх не було. І ще щось одмінилося. Повітря було свіже, прохолодне. Непохибний знак, що хлопець наближається до надворішньої поверхні скелі!

— О Небо, порятуй мене! — пробуркотав Квінт. — Не заведи у глухий кут, дай добігти до виходу і щасливо звідси вибратися.

А за мить він побачив ще дещо.

Спочатку мозок відкидав свідоцтва очей. Хлопець подався вперед і мацнув клаптик тканини, завислий на скельному гостряку. Так і є! Саме тут професор зачепився своєю мантією. Він ішов правильно. Перша втішна вістка по вступі до цієї страхітливо темної, моторошної системи тунелів! Ба більше, червоне світло начебто перестало блимати, а мерзосвітнє плямкання завмерло. Невже він одірвався від тварюки?

За мить хлопець уздрів мерехтливе світло перед собою — і похолов. Ну, звісно ж, гидомирна тварюка не відстала! Як він міг таке подумати? Так чи так, а страховисько примудрилося перейняти його. Не зводячи зі світла лячного погляду, Квінт позадкував. Від гучних звуків у себе за спиною він став стовпом. Дріботіння, рохкання, гарчання… Хлопець обернувся і побачив друге світельце, яскравіше, ніж досі. А бодай тобі, їх тут двоє!

— Я в пастці! — зойкнув Квінт. Його долоні стали вологі та холодні, по шкірі під чубом забігали мурашки.

Куди йти? Уперед? Назад? Дріботіння дедалі гучнішало. Ні, таки вперед! На відчай душі!

Зсунувши брови, Квінт добув ножа, підніс ліхтаря і рушив далі. Він згадав батькову науку самооборони. Науку Вітроногого Шакала. У такій ситуації найкраща, якщо не єдина, оборона — напад. Завваживши найменший рух, хлопець як стій мав ринути вперед і завдати удару ножем.