Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Передумати? — пирхнула Маріс. — Ти що, сказився, та я й гадки не маю міняти свою думку! Злякатися якихось диких зубощирів?!! — І з цими словами вона повернулась і шпаркою ходою почимчикувала геть. — Чекай на мене на Західній пристані за годину після заходу сонця, — долинув до хлопця її голос.

Квінт непорушно стояв на місці й розгублено дивився услід дрібненькій, але сповненій рішучості постаті Маріс. Хлопцеві здавалося, ніби він ніколи не збагне цього дівчиська.

Маріс стояла в темному коридорі перед замкненими дверима батькової опочивальні. Очі її були червоні, ноги тремтіли. Вона вже стільки стукала у двері, аж їй обдерлися кісточки пальців і тепер вони пульсували болем.

З її боку не надто гарно затівати щось потай від батька, а піти, не поцілувавши його на прощання, — це вже й зовсім казна-що! Це скидалося б на зраду. Та ба, вона мала розкрити таємницю підземної камери, хоч би яка жахлива та була. І в пригоді їй тут стане Квінт!

Маріс відчула приплив ревнощів. Чому батько вибрав для своїх доручень сина небесного пірата, а не звірився зі своїми таємницями їй, своїй дочці? Вона похитала головою. Знайшла час ятрити собі душу. Хоч би чим це пояснювалося, Квінт тут не винен. Навпаки, вона має бути йому вдячна, що він поділився з нею роздобутими відомостями, — а не впадати у пасію.

Маріс знову скупчилася на дверях. Їй направду хотілося побачити свого батька перед розлукою. Хай Лініус знає: Маріс його любить, Маріс пишається тим, що вона — дочка Найвищого Академіка, байдуже, яка в нього душа! Аби тільки він пустив її до себе!

— Відчини! — ячала дівчина і тарабанила по дверях ще несамовитіше. — Заради Неба, впусти мене…

Почувся металевий брязкіт, і в замку повернувся ключ. Прочинилися двері, в отворі з’явилися пухкі риси Вельминої тварі.

— Панночко Маріс! — гарикнула трольчиха. — Що означає цей весь гармидер?

— Я хочу бачити батька.

— Батько спочиває, — злагідніла Вельма. — Він суворо заборонив мені впускати до себе.

— Але…

— Маріс, Найвищий Академік щойно пережив жахливий струс, — пояснила вона. — Він і говорити про це не захоче…

— Ба ні, зі мною він говоритиме, — не здавалася Маріс. — Я певна. Він…

Вельма вийшла в коридор, причинивши за собою двері.

— Яблучко моє солоденьке, — звернулася вона до дівчини, ніжно плескаючи її по щоці. — Надто ж він наполягав, щоб до нього не пускати тебе.

— О! — Маріс сперло дух. До горла підступив клубок. — Він… він мене вже не любить? — прошепотіла вона. У кутиках її очей заблищали сльози.

— Не любить? Ні, звісно ж, він любить тебе, дурненька. Того-то й не хоче, щоб ти бачила його в такому вигляді, як зараз. На його обличчі живого місця немає від подряпин та саден, а на вусі — глибоченна рана… — Вона звела догори брови. — Зрозумій, Маріс, ти й сама виглядаєш не бозна-як. Ніс червоний, очі позапухали і позапалювалися… — Вона витягла з фартушної кишені заяложений носовичок і простягла Маріс.

Дівчина взяла хустину, втерла очі й висякалась.

— Вибач, — перепросила вона. — Я просто дурна. Крім того, батько зараз мабуть дуже стомлений.

— Спить як після маківки, — кивнула головою Вельма.

Маріс мужньо всміхнулася.

— Спасибі тобі, що ти за ним доглядаєш, — промовила вона. — Я знаю, ніхто так про нього не подбає, як ти. Просто перекажи йому від мене… скажи йому… — Вона подалася вперед і поцілувала няньку в кінчик пругкого, мов гума, носа. — Скажи, хай там що, а я його люблю.

— Неодмінно скажу, — запевнила її стара трольчиха.

Дивлячись, як коридором віддаляється її вихованка, Вельма раптом відчула легку гризоту. Брехати Маріс завжди було для неї мукою. Але жодна сила у світі не змусила б її сказати всю правду про те, як виглядав і як почувався Найвищий Академік. Широкий, просяклий кров’ю бандаж, обв’язаний навколо голови і сам собою справляв тяжке враження, але жах, застиглий у його очах — того жаху трольчиха не зуміла б описати жодними словами.

І все ж Лініус Паллітакс не спав, як запевняла Вельма. Він сидів у ліжку — недвижний, напружений, скоцюрблений, а в очах його світився невимовний жах, навіяний побаченим у підземеллі.

— Щось вона опізнюється, — промурмотів Квінт.

«За годину після заходу сонця», — сказала вона. Сонце зникло за обрієм, коли було п’ять хвилин по сьомій, а ратушні дзиґарі вже ось-ось виб’ють дев’яту. Тривожними очима Квінт нишпорив по всій Західній пристані, шукаючи Маріс.