Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Про всяк випадок, — повторив хлопець.

Тримаючись у тіні, Квінт і Маріс задріботіли по Західній пристані. Пориви зимного вітру змушували туман клубочитися над мостинами і ще більше студили нічне повітря. Уподовж пристані на гаках висіли лойові світники, сяйво навколо них то яснішало, то темнішало, а вогники всередині світників то мерехтіли, то спалахували, а подекуди і жбухали назовні.

Що ближче вони підходили до протилежного краю пристані, то густіший натовп вирував навколо. Галас, лемент стрясали нічне повітря. «Обережно — ззаду!», «Спускаємось униз!», «Сюди, сюди!» — кошикарі-перевізники переправляли звичний потік купців, слуг, охоронців та академіків, снуючи туди-сюди між Санктафраксом та Нижнім містом. Здавалося, жоден із них не помічав двох підлітків, що торували собі шлях між ними, посуваючись до причалу, де стояла нижньонебова клітка, проте неприємне відчуття, що за ними не перестають стежити, посилювалося.

— Стій тут, — звелів Квінт своїй супутниці. Він відчепив припону, спустив клітку нижче і розчинив перед Маріс двері. Але щойно та залізла всередину, як клітку різко гойднуло.

Дівчина скрикнула і схопилася за ґрати.

— Мені це не подобається, — зронила вона.

— Незабаром звикнеш, — запевнив Квінт. — Вам, сухоземникам, завжди потрібен час, аби звикнути до висоти. Авжеж, — додав він, скоса поглянувши в бік дівчини, — я стільки років збавив у небі, що не втрачу рівноваги і в найшаленішу бурю.

— Отже, я маю звикати до твоєї висоти та ще й ліхтарі засвічувати? — примружила очі Маріс. — Може, у тебе вийшло б краще?

Квінт блідо всміхнувся. Його долоня, щоправда, вже загоїлася, але болісно нила щораз, як він згадував прикру оказію в світлиці з балконом.

— Вибач, — відповів хлопець. Він помовчав. — Я й гадки не мав тебе під’їдати. Просто мені страшенно подобається відчуття небесного польоту — важко уявити, що комусь воно незнайоме. Зрештою, якби ми не були створені для польоту, нам би ніколи не бачити летючих скель!

Маріс боязко здригнулась.

— Облишмо про це, гаразд? — попрохала вона.

— Мовчу, — відповів Квінт. Він потер задубілі руки одну об одну, щоб поновити кровообіг, і схопився за костяного держака. — А тепер, Маріс, — звернувся він до дівчини, — на мою команду відпустиш корбового ланцюга.

— О… оцього, ти хочеш сказати, — запитала вона, затинаючись як від страху, так і від холоду. І показала пальцем на ребристий заржавілий важіль посередині ланцюгового звою.

— А то ж якого! — кивнув головою Квінт. — Смикнеш його донизу… Давай!

Тихенько крекнувши з натуги, Маріс повернула тугий важіль донизу. Клітка трохи нахилилась, ланцюг над її головою ледь чутно брязнув і почав, ланка за ланкою, розмотуватись. Дівчина сіла. Клітка поволеньки спускалася.

Маріс повісила свого ліхтаря і намірилася запалити кліткову лампу. Квінт наладнав гирьові важелі. Подібно до кожного другого вправного повітроплавця, він усе робив машинально. «Вір своїм пальцям, а не очам», — так дід навчав його батька, а Вітроногий Шакал — його.

Блискуча порада! Навчитися так-сяк літати міг будь-хто, але назвати когось підкорювачем неба можна було тільки після того, як він розвинув у собі «чуття дотику». Ба більше: якби Квінт дивився на ті важелі, він би не постеріг двох типів, які виринули з темряви на причальному помості. Маріс і собі їх примітила, скинувши очима догори.

— У-ух, — здригнулася вона. — Ондечки наш знайомий слимак зі срібним носом. Отой, що з Віадукових сходів…

— Знаю, — відповів Квінт. — А другий — охоронець пристані. Він балакав зі мною раніше. — Хлопець помовчав. — Скидається на те, що вони знаються між собою.

Клітка тим часом спускалася далі, й незабаром прибульці зникли з очей.

— Охоронця звати Пийпузо, — просвітила хлопця Маріс. — Я впізнала його по татуюванню. А ще — шрам. Він колись служив у Палаці тіней, — додала вона, — поки батько його не потурив…

— Потурив? — перепитав Квінт. — За що?

— Звичайна історія, — пояснила Маріс. — Інтриги. Подвійна гра. Натоптував собі кишені… Бачив, він допіру запихав у куртку якогось капшука чи гаманця? Я б анітрохи не здивувалася, якби виявилося, що ця парочка щось замишляє…

Дівчина замовкла. Спуск супроводжувався свистом вітру в клітковому прутті. «Клац, клац, клац», — бряжчав ланцюг.

— Якщо це не звичайний збіг, — озвався нарешті Квінт, — вони тримаються разом.