Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Не я буду, якщо тунель не довшає рік у рік, — поскаржився Професор Темрявознавства.

Професор Світлознавства кивнув головою.

— Давно вже пора збудувати новий скарбницький тунель, — озвався він. — Просто від Школи Світлознавства і Темрявознавства. — Він озирнувся. — Це буде нелегко і вскочить у копієчку, але справа варта заходу.

Кам’яні щільники, мінливі й щораз обсяжніші, були діркуваті, як грудка крихкої губки. Повні розпадин та порожнин, які, сполучаючись між собою, утворювали величезну хитромудру мережу ходів та нір, щільники без угаву свистіли і гули. Деякі коридори були досить просторі, аби ними можна було вільно пересуватися всередині скелі, інші — затісні навіть для крихітних земляних павуків, яких тут не бракувало. То був широченний заплутаний лабіринт, охоплений невпинними змінами і сповнений відлясків та шепотів, тіней та чудородних істот, світних у темряві. Декотрі з них були примарні, інші — недотворені, а деякі — по-справжньому хижі.

Десь попереду озвалися приглушені голоси. І тоді ж кам’яні щільники замінилися на тверде темно-червоне скельне серце.

— Хвала Небові! — полегшено зітхнув Професор Темрявознавства, не перестаючи спускатись довгим рівним проходом і перебігаючи пальцями по гладенькому твердому ребру скелі. — Від цих камінних щільників мені завжди мулько на душі. — Він гигикнув. — Надто я підтоптався, щоб ганяти навзаводи з блискуном!

Голоси спереду погучнішали, а коли вони вже наближалися до кінця тунелю, по праву руку відчинилися здорові куті двері, й на підлогу лягла жовта світляна пасмуга. На порозі постав плескатоголовий гоблін-хранитель, заступаючи дорогу.

— Стій! — звелів він. — Хто йде?

Нехнюпніс ступив крок уперед.

— Це я, Нявкучий Змію, — відповів він сердито. — Чи ти забув, який сьогодні день?

— Ні, пане… Я… — замулявся Нявкучий Змій. Його голос був хрипкий і тягучий: всі плескатоголові гобліни Темнолісу тягли слова і гугнявили. Він глипнув на професорів і кивнув підборіддям у їхній бік. — Хто оті двоє?

Нехнюпніс зітхнув і обернувся до професорів.

— Ви вже даруйте йому, — попросив він. — Неборака тільки недавно в охороні. — Гоблін знову повернувся до Нявкучого Змія. — Сьогодні Скарбницький день, друже. Той день року, коли Найвищий Академік № 2 проводить урочистий огляд бурефраксу.

Нявкучий Змій похнюпив очі.

— Звідки мені було знати? — промимрив він.

— Звідки? — здивувався Нехнюпніс. — Таж я сьогодні вранці тобі нагадував! А тепер уступися, хай ми пройдемо! — Нявкучий Змій відступив назад, після чого Нехнюпніс крутнувся мимохідь до гобліна і дав тому добрячого ляща. — Недоумку! — прогарчав він і повернувся до професорів. — Кажу ж, він в охороні новак. Бігме, щойно з Темнолісу. Дужий у руках, але слабий на голову, це його вразливе місце. Ну, та нічого, навчиться.

Нехнюпніс повернувся і рушив далі коридором униз, повз непричинені величезні різьблені двері. Залопотіли мантії, професори поспішили за ним. Поминаючи двері, вони зазирнули всередину і побачили за порогом довге склепінчасте приміщення, видовбане у скелі.

То була казарма охоронців, де мешкав загін добірних плескатоголових гоблінів, які чергували у три зміни. Хто задавав хропака в ліжках, витесаних у стінах казарми, хто грав у карти за столом, а хто, як і Нявкучий Змій, стояв на чатах. Вигляд у кожного, як і в їхнього зверхника Нехнюпноса, був страховитий.

Процесія досягла кінця коридору. Нехнюпніс витяг із-за паса в’язку ключів, відімкнув двері й ступив крок убік, даючи професорам Світлознавства і Темрявознавства зайти першими.

— Вона мене завжди вражає, — прошепотів Професор Світлознавства, вступаючи до Скарбницької горниці.

— Так і проймаєшся увесь побожністю та святобливістю, — підхопив Професор Темрявознавства.

Вони перейшли горницю; височенна склепінчаста стеля відлунювала їхні кроки. Професори ступали по вирізьбленому в камені візерунчастому кругу з рівнобічних трикутників, концентричних кіл та блискавиць, що віялом розходилися з одного пункту. Малюнок нічим не різнився від візерунка на Мозаїчному квадраті. Обидва професори ступили крок уперед до скриньки, сміховинно малої супроти приміщення, де вона спочивала. Скринька стояла в самісінькому центрі Скарбницької горниці.