Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— Але ж… але ж, пане…

— Мовчати! — вереснув Сквінкс. — Спочатку я спіймав тебе на порушенні найсуворіших бібліотечних правил, а тепер ти ще дозволяєш собі нахабно огризатися! Невже немає меж твоєму зухвальству? Я запроторю тебе до карцеру! Звелю закувати в кайдани і відшмагати… Я тебе…

— Щось сталося, Сквінксе? — урвав його чийсь немічний, але владний голос.

Помічник професора крутнувся на місці. Рук підвів очі. Біля них стояв Альквікс Венвакс, старенький професор-бібліотекар. Кістлявим пальцем він поправив окуляри в себе на носі й свердлив поглядом помічника професора.

— Кажу, щось сталося, Сквінксе? — перепитав він.

— Нічого такого, з чим би я не дав собі ради, — відрубав Сквінкс, випинаючи груди.

— Радий це чути, Сквінксе, — кивнув головою Альквікс. — Вельми радий. — І, помовчавши, додав: — Хоча дещо мене таки непокоїть.

— Що ж саме, пане? — запитав Сквінкс.

— Ба! Щось тут мені причулося, — провадив Альквікс. — Щось про карцери та заковування в кайдани. А також… про що ж воно пак іще? Ага, про шмагання!

Сквінксове і так червоне одутле обличчя тепер аж побуряковіло, і з усіх пор повиступали краплини поту.

— Я… я… я… — тільки й пробелькотів він. Професор посміхнувся.

— Далебі, було б зайвим нагадувати вам, Сквінксе, що ви як помічник професора не маєте права присуджувати покарання. — Він замислено потер своє праве вухо. — Ба, як на мене, самі такі намагання є карною провиною.

— Я… я… себто я не мав наміру. — гарячково пролопотів Сквінкс, і Рук мусив закусити спідню губу, аби не засміятися. Втішно було бачити, як принижено намагається викрутитися цей задирака професорський помічник. — Але ж, пане, — обурено запротестував Сквінкс, трохи зібравши думки. — Цей хлопець порушив усі можливі правила! — Голос його зазвучав певніше. — Я спіймав його на гарячому, коли він сидів нагорі, на летючому аналої, і читав. Читав! Читав академічний трактат! Та він…

Альквікс обернувся до Рука.

— Що… що ти робив? — грізно запитав пан професор. — Ну, це міняє справу, чи не так? Подумати тільки: читав! — І, обернувшись до помічника професора, що весь аж сяяв з утіхи, додав: — Я розберуся, Сквінксе. Можете йти.

Огрядний Ледмус Сквінкс подибуляв собі геть, а Рук неспокійно чекав, коли ж Альквікс зверне увагу на нього. Пан професор і справді виглядав страх сердитим. Таке було зовсім на нього не схоже, і Рук подумав, чи не зайшов він задалеко цього разу. Одначе, коли пан професор нарешті повернувся до учня обличчям, в очах його мерехтіли веселі вогники.

— Руку! Руку! — докірливо мовив старий. — Знову допався до трактатів, га? Що ж нам тепера з тобою робити?

— Даруйте, пане, — залебедів Рук. — Просто мені…

— Та знаю, Руку, знаю, — відмахнувся пан професор. — Жадоба знань — могутня сила. Але надалі… — Він замовк і скрушно похитав головою. Рук затамував подих. — Надалі, — повторив Альквікс, — просто не попадайся!

І захихотів. Рук засміявся слідом за ним. Та за мить професорове обличчя знову споважніло.

— Власне кажучи, ти мав би бути не тут. Доступ до летючих аналоїв закрито. Чи ти забув, що сьогодні — Церемонія Оголошення?

І тут у підземній палаті залунали ріжки. Сьома ранку!

— Ой, ні! — простогнав Рук. — Нині Феліксів великий день, а я йому пообіцяв, що допоможу до нього приготуватися! Я не маю права його підвести.

— Вгамуйся, Руку, — мовив пан професор. — Наскільки я знаю Фелікса Лодда, він ще й досі задає хропака у своєму гамаку.

— Ото ж бо й воно! — вигукнув Рук. — Я сказав, що розбуджу його!

— Ти обіцяв його розбудити? — мило всміхнувся пан професор. — Ну, то біжи. Як поквапишся, то ви обидва ще поспієте сюди вчасно.

— Дякую, пане професоре! — видихнув Рук і чкурнув через міст.

— Егей, Руку! — загукав услід йому Альквікс. — Ще одне: не забудь трохи причепуритися, хлопче!

— Не забуду, пане! — пообіцяв Рук. — І ще раз дякую, пане!

Аж ось Буряна палата вже позаду — він стрибнув униз і пірнув у вузьку трубу. Щойно парубійка знов огорнула темрява, настрій його теж потьмарився.

Знов ожили спогади про нічний кошмар: гарчання лісових вовків та вигуки людоловів. І жахливе, моторошне відчуття цілковитої самотності.

Гай-гай, Фелікс піде, і він знову залишиться сам-один. Гадючкою заповзла у мозок прикра думка: «А що, коли Фелікса не оберуть? Що, коли він проспить, і…»