Пол Стюарт: Останній із небесних піратів

Медового кольору дерево було тепле і шовковисте на дотик. У теплих, сухих умовах бібліотечного приміщення зрубане в належний час і належно витримане мочардерево було вдвічі легше за повітря. Одначе, як то велося з усіма породами першорядної летючої деревини, найменше коливання довколишньої температури чи вологості здатне було порушити властивості мочардерева — ось чому мочар-деревні аналої постійно підстрибували та тремтіли, і вміння бодай недовго висидіти на одному з них було вже мистецтвом.

— Ану облиш свої вихиляси, ти, дурна дерев’янко! — суворо звелів Рук аналоєві. Посунувся на лавці — хилитання трохи вгамувалося. — Отак воно ліпше. А зараз трохи побудь тихо, поки я…

Примружившись на яскраву світляну кулю, звислу над аналоєм, Рук сягнув рукою і дістав великий оправлений у шкіру том із найвищої полички летючого аналоя. То була праця про блукай-бурмил. Коли Рук поклав трактат на стільницю, в грудях йому сколихнулася знайома хвиля радості — але з домішкою ляку.

Парубійко навмання розгорнув книжку, зосередився; зіниці його звузилися. Ні, він уже не сидів на летючому аналої в склепінчастій палаті глибоко під землею… Він був нагорі — там, у неосяжному, загадковому Темнолісі, де над головою саме небо і жодних стін, жодних тунелів чи стелі. Прохолодне повітря повнилося пташиним щебетом та писком гризунів…

Рук повернувся до трактата. «Їхні вигуки-йодлі, якими вони спілкуються, — читав він, — призначені лише для якогось одного, конкретного, блукай-бурмила. Жоден блукай-бурмило, навіть коли йому випаде бути ближче, ніж той, кого кличуть, не відгукнеться замість іншого. Тут можна сказати, що вони вдаються до чогось наче ім’я. Оскільки ж мені, на жаль, за всю мою трактатну подорож не випадало так близько спілкуватися бодай з одним блукай-бурмилом, аби повністю розшифрувати їхню мову, стверджувати це напевне (що блукай-бурмила називають одне одного на ім’я) я не вважаю за можливе.»

Рук підвів очі вгору. Його уява так виразно відтворила блукай-бурмилячий йодль, наче він колись уже чув його на власні вуха…

«Одне видається певне. Либонь, жоден блукай-бурмило не зміг би ошукати котрогось свого родича щодо своєї ідентичності, себто видати себе за когось іншого. Чи не самітництвом блукай-бурмила пояснюється така дивовижа? Оскільки їхня індивідуальна неповторність вочевидячки не походить від безіменності, на яку вони були б приречені в юрбі, то вона походить, певне, від ізоляції од такої юрби.

Що далі мене заводить моя мандрівка, то…»

Рук знову відірвався від охайного письма манускрипту і задивився в порожнечу. «Що далі мене заводить моя мандрівка, то…» Ці слова сповнили його хвилюванням. О, як би йому самому хотілося досліджувати нескінченний Темноліс, спілкуватися з блукай-бурмилами, слухати, як вони перегукуються сумним переливчастим йодлем при світлі повного місяця…

І тут йому свінуло.

Авжеж! Рук гірко усміхнувся. Сьогодні не просто якийсь там день, не один із буднів. Сьогодні день Церемонії Оголошення! Саме сьогодні мали обрати трьох кандидатів у бібліотекарі для продовження їхньої освіти в далекому Темнолісі та на Озерному приплаві.

Рукові хотілося, страх як хотілося, щоб обрали саме його!. Але він знав, що, попри підбадьорливі слова Альквікса Венвакса, цьому ніколи не бувати. Він же знайда, ніхто. На нього натрапила велика Варіс Лодд: загублений і самотній, блукав він по Темнолісові. Чи, принаймні, так йому сказали. Саме Варіс, дочка Великого Бібліотекаря Фенбруса Лодда, була авторка трактату, що його Рук тримав оце в руках.

Коли б вона не перебувала тоді в Темнолісі, вивчаючи там блукай-бурмил, вона б ніколи не надибала на загублене дитя, що, вважай, не мало й пам’яті. Бо тільки й пам’ятало, що своє ім’я — та ще раз у раз повертався отой кошмар про людоловів з вовками.

Атож, Рук Човновод і справді завдячував своє життя оцьому трактатові у шкіряній оправі.

Варіс Лодд принесла його до каналізаційної системи Нижнього міста — разом зі своїм трактатом про блукай-бурмил — і залишила тут, аби його виростили учні, що вчилися на бібліотекарів. Альквікс Венвакс, старий професор-бібліотекар, подружився з сумовитим, самітним хлопчиком і робив для нього, що тільки міг, але Рук добре усвідомлював, що сирота без будь-яких родинних зв’язків ніколи не виб’ється з учнів у бібліотекарі. Йому судилося довіку зоставатися у великій бібліотечній палаті, доглядаючи летючі аналої та обслуговуючи професорів і їхніх учнів.