Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Чого аж ніяк не можна сказати про Фелікса… Хлопець сам собі усміхнувся. Якщо вже йому, Рукові, зась до Озерного приплаву — то хоч Фелікс туди потрапить!

Фелікс Лодд був менший брат Варіс Лодд — менший, але вже зовсім не маленький. Як на свій вік, він був високий і плечистий, справжній богатир. Завжди веселий, негнівливий, Фелікс брак кмітливості надолужував природженою великодушністю.

Фелікс, також учень, надумався доглянути маленького сирітку, якого знайшла сестра. Рукові часом видавалося, ніби Фелікс чує себе винним через свою сестру (яку обожнював), бо вона просто полишила Рука серед учнів: дбай про себе, як можеш. Та це все пусте. Вони були друзі, просто нерозлийвода. Фелікс давав одкоша учням, що пробували зачепити Рука, а Рук виручав Фелікса в науках, які старшому хлопцеві давалися тяжче. З них двох була сильна спілка. І ось винагорода за мозольну працю: Фелікс належав до тих, кому найбільше усміхалося бути обраними для завершення освіти в Темнолісі та на Озерному приплаві. Рук тим вельми пишався. Одного чудового дня він, можливо, сяде за цей аналой і візьме до рук Феліксів трактат.

Він узяв том Феліксової сестри і вже потягся рукою, щоб поставити його на місце на найвищій поличці, аж на всю велику палату розлігся сердитий рев:

— Гей, ти там!

Рук похолов. Невже його помітили?! Ні, тільки не сьогодні! Далебі, то хтось кричить на троля-тягайла на Світляковому мосту.

— Руку Човноводе!

Рук аж застогнав. Відновивши рівновагу, він обережно поставив трактат на місце і поволеньки обернувся. І аж тепер усвідомив, на яку піднявся висоту. Ще коли він вилазив на аналой, страшенно розгойдавши летючого столика, гальмівний важіль, либонь, зсунувся, бо ланцюг, на якому тримався аналой, виявився весь розкручений. Рук опинився в пастці — на летючому аналої, що колихався аж під самим склепінням, вище за решту аналоїв. Не дивно, що його заскочили. Відтак він глянув униз — і проковтнув гіркий клубок. Чому, чому саме Ледмус Сквінкс мав спіймати його на гарячому?

Внизу стояв огрядний чолов’яга з червоними очицями та кущуватими бачками. Сквінкс був одним із кількох бібліотечних професорських помічників і великим причепою. Його не любили, і то не без підстав, бо Ледмус Сквінкс славився своєю пихою та марнославством. Він любив лад і затишок, а ще, постарівши, відкрив у собі виразний нахил шалатися, де треба й не треба, трусячи своїм дедалі грубшим салом.

— Ану спускайся! Мерщій! — гаркнув він.

Рук безпорадно дивився на червонопикого гладуна. Той стояв, узявши руки в боки, і губи йому кривила глузлива посмішка. Обидва знали, що Рукові не спуститися без помічникової підсобки. Славився своєю пихою та марнославством. Він любив лад і затишок, а ще, постарівши, відкрив у собі виразний нахил шалатися, де треба й не треба, трусячи своїм дедалі грубшим салом.

— Я… я не можу, пане!

— Отже, по-перше, тобі не випадає там сидіти, чи не так? — зловтішно запитав Сквінкс. Рук похнюпився. — Чи не так? — проскрипів професорський помічник.

— Н-не випадає, пане, — обізвався Рук.

— «Не випадає, пане!» — перекривив його Сквінкс. — Ти не повинен був туди залазити. Чи ти хоч знаєш, скільки правил і приписів ти порушив, Руку? — Він звів лівицю і почав лічити на пальцях. — По-перше, летючі аналої не можна використовувати в часовому проміжку між гасінням світла та сигналом будильного ріжка. По-друге, летючими аналоями не можна користуватися, якщо немає ще когось, хто пускав би в рух корбу. По-третє, хоч би там що, — просичав він, виразно карбуючи кожне слово, — бібліотекарський учень не повинен залазити на летючий аналой. — Він погрозливо осміхнувся. — Чи треба ще продовжувати?

— Ні, пане, — відповів Рук. — Прошу вибачення, пане, але…

— Сиди тихо! — урвав Сквінкс. Тепер він зосередився на корбовому колесі й усе крутив і крутив його, гучно пихкаючи, аж поки летючий аналой опинився на рівні посадкового майданчика. — А тепер вилазь! — звелів він.

Рук ступив на Чорнодеревний міст. Сквінкс схопив його за обидві руки і шарпнув до себе, аж учень і помічник професора мало не стукнулися носами.

— Я не потерплю такого непослуху! — загримів Сквінкс. — Такої непокори! Такого кричущого нехтування правил! — Він глибоко вдихнув повітря. — Твоя поведінка, Руку, абсолютно неприйнятна. Як ти посмів бодай подумати про те, щоб читати бібліотечні трактати! Їх писано не для таких, як ти. — Помічник професора неначе випльовував слова зневаги. — Ти! Простий бібліотекарський учень!