Пол Стюарт - Вокс

— Вони в безпеці! — прохихотів професор. — Бібліотеку врятовано! Слава Великій бібліотеці…

Тут на одному з навислих над головою помостів щось ворухнулося, і повітря протнув свистючий жовто-синій спалах. Потім — ще один. І в серце старого бібліотекаря встромилися дві стріли.

Онімілі з подиву, гобліни недовірливо вирячилися на знамено, де висів Алквікс із пониклою головою та закривавленими грудьми.

— Сорокушачі стріли! — зіпонув на все горло прапороносець, сварячись кулаком у бік помосту навпроти. — Сорокухи також спустилися сюди з…

Не встиг він доказати, як його шию проткнула стріла з яскравим оперенням. Гоблін упав навколішки, і з його розверстої рани бурхнула кров…

— Зрада? — луною прокотився по величезній палаті голос Ватага Титуґґа. — Прибрати з помосту оту сорокушачу потолоч!

Мов у відповідь на команди Ватага Титуґґа, на кожному горішньому помості немов якими чарами вродилися сорокухи, виблискуючи шоломами та панцирними нагрудниками. Вони дико заверещали, позводили свої луки, і в повітрі засвистіли стріли. На протилежному кінці Чорнодеревного Мосту молотоголовий гоблін Тать упав навколішки і рвучко зняв із плеча самостріл.

— Прикрий мене, — прохрипів він товаришеві.

Дуболом підніс щита. Тать набив самостріла і прицілився. Перехрестя видошукача завмерло навпроти пишного яскравого пір’я сорокушачих грудей. Тать усміхнувся і натис на спусковий гачок.

Стріла знайшла свою мішень. Сорокушачі груди вибухнули зливою пір’я та крові. Птахотвар на помості заточилася, зірвалася вниз і з огидним хрускотом бухнула на Чорнодеревний міст.

— Перша кров! — желіпнув Тать. Гоблін знову звів самостріла, пильнуючи, аби Дуболомів щит прикривав його від роїв сорокушачих стріл. Він удруге напнув тятиву, вибрав ціль. Легенько натис пальцем на спусковий гачок, і…

Брама у західному кінці мосту знагла розчахнулася. Татеві одвисла щелепа. Із західних дверей назустріч фаланзі молотоголовців ринули сорокухи. Сотні й сотні сорокух. Усі до одної озброєні до зубів, збиті у метушливі, верескучі бойові зграї.

Захищений муром щитів Тать набрався духу і добув меча — чудове дворучне криве лезо.

— Присягаю Небом, старий Двоїло-Розщепило, сьогодні ти нап’єшся сорокушачої крові! — вигукнув гоблін.

Інші довколишні молотоголовці з фаланги і собі повихоплювали зазублені леза, буркочучи батальні клятви. На них сунули бойові зграї — ціла хвиля грудей, що перла на берегову кручу щитів, щоб розтрощити її на гамуз. Сорокухи були озброєні луками, піками, батогами та ціпами, але Тать знав, що найгрізніші — їхні лискучі дзьоби та пазурі.

Сорокушача хвиля бурхнула на щитову кручу і з несамовитим лементом відринула назад, заюшивши яскравою сорокушачою кров’ю передні лави гоблінів. Перед Татем тут і там з горловим харчанням падали навколішки молотоголовці і на мармизах їхніх малювалися шок і тихий подив: овва! та то ж наша кров слезить із-під нагрудників, то по наших шиях пройшлися сорокушачі кігті.

— Давай, Дуболоме! — хрипів Тать, кидаючись уперед, щоб заповнити собою прогалину в лаві. — Вони знову пруть!

Ще одна бойова зграя вдарила на фалангу молотоголовців — і розшарпала її на кавалки.

Тать упіймав на собі пронизливий погляд пари жовтих очей, обабіч злітали у повітря голови його сповойовників, тіла їхні грузько осідали долу, зачервонюючи дошки Чорнодеревного мосту. Дуболом зробив випад уперед, і по щиту його ковзнув гострий як лезо кіготь, на кілька вершків не доп’явшись до Татевої горлянки.

Тать заревів з люті й замахнувся Двоїлом-Розщепилом на здоровенну бойову сестрицю-сорокуху, що нависла над ним. Пістрява напасниця відхилилася ліворуч, і удар Двоїла-Розщепила прийшовся по її посестрі, що орудувала ціпом за її спиною.

Ззаду застогнав Дуболом, Тать обернувся і побачив, що нагрудник його напарника пробитий і звідти хвилями бурхає кров. Бойова сестриця-сорокуха рвійно обернулася — з її дзьоба спливала Дуболомова кров.

— НІ! — заячав Тать. Засліплений люттю, він блискавично і з такою скаженою силою махнув Двоїлом-Розщепилом, що розполовинив птахотвар, позбавивши її навіть примарної спромоги ударити вдруге.