Пол Стюарт - Вокс

— Естеро! Пильнуй! — зойнув Рук, коли статуї погуркотіли вниз.

Та стара гобліниха навіть бровою не повела. Коли статуї розлетілись перед нею на друзки, вона й тоді не завагалась ні на мить. Прожогом підійшла до сходів і побралася вгору. Рук зауважив, що Естера не має на голові свого звичного капелюшка. Її голомшива, вся у струпах маківка блищала, на одежі не було сухого рубчика.

— Я йду, — прогула вона, немов гукала до малої дитини. — Я йду, мій соколику…

Мимохідь стара відьма ледь зачепила Рука, але її червоні очиці глянули на нього, наче крізь шкло, і вона, мов нічого, бралася сходами далі. У руках Естера обережно тримала червоного бутля з наличкою: «Забудь-зілля. Особлива суміш».

Рук необзир, залишивши позаду останній сходовий прогін, чимхутчій спустився у мармуровий коридор, і мало не розплатався на мокрій слизькій підлозі. З кухняних дверей жбухала вода і заливала салю. На хвильках погойдувалися горщики, пательні, пляшечки з зіллям та розмоклі рецептики. Ось повз Рука пропливла зелена пляшечка з наличкою « Блювотне зілля».

Рук прочалапав до великих дверей із дуба-кривавника і взявся за клямку. Знадвору долинав дзюркіт, але досить було потягти двері на себе, як він переріс у потужний гомін потоку.

І зразу ж у коридор ринув навальний бурчак, збивши Рука з ніг і промочивши його до нитки. Статуї вгорі загрозливо хилилися і по дві, по три падали в бурхливу воду. Рук ледве звівся на ноги, так-сяк добрів до виходу і вислизнув надвір.

Такої зливи він ще зроду не бачив. Суцільний потік, водяний мур! Краплі мчали донизу так шпарко та навально, що утворювали міріади сріберних ниточок, туго напнутих між землею та буйними хмарами у небі. Під подувами рвачкого, незвично мінливого вітру ті нитки спліталися у водяні простирала, що безперервно колихалися, шмагали стіни будівель і з плюском падали в дедалі бурхливіші водяні потоки.

— Небо, пильнуй і бережи мене, — похмуро пробубонів Рук, бредучи водою, яка вже сягала хлопцеві по кісточки.

Убгавши голову в плечі, він побрьохав під дощем, а той періщив його по гамалику, по плечах, тік за комір. Затуляючись рукою від зливи, яка прагла збити з ніг, він силкувався зібрати волю в один кулак. Нижнє місто мінялося на очах, його вулиці, пішохідні доріжки перетворювались на глибокі канали, де вирувала кальна вода. Все довкола було запнуте сірою каламуттю, ледь мріли тільки вежі Багнищанської застави над розмитим небокраєм.

Цікаво, чи вціліла плавуча бібліотека? запитав себе Рук.

Пробираючись затопленими вулицями, він розрізняв ще й інші сильветки, що невиразними розпливчастими плямами проступали крізь мерехтливу дощову завісу. Вони видніли спереду і ззаду, обабіч вулиць та завулків, утворюючи дедалі довшу вервечку, яка рухалася в той самий бік, що й він.

— Городяни! — свінуло Рукові.

Аж тут його увагу привернуло дзижчання угорі. Якийсь білий силует, така собі рухома цята, переметнувся з одного спадистого даху на інший по той бік вулиці. Густе плющання дощу розпанахав оглушливий свист — у відповідь тричі свиснуло із глибини вулиці.

Рук побрьохав далі, нагледів гурт нетряків і на часинку заховався від хвиського дощу за їхніми дебелими спинами.

— Баговищанська застава — ось де ми будемо в безпеці, Тугодуме! — гукнув один із них до свого сусіди. — Примари Осип-Міста нас туди виведуть, за те не хвилюйся.

— Що ти сказав? — прокричав Рук, неспроможен приховати своє збудження.

Та нетряки пропустили повз вуха його слова і перли далі крізь хлющу. Інші городяни, які все сипали чортами, мимохідь зачіпаючи Рука, зрештою винесли його з-під прикриття гоблінів, і він, опинившись у самісінькій гущі чималого юрмища, що нестримно сунуло вперед, мусив добряче попрацювати ліктями, аби його не збили з ніг. Раптом одна дрібногобліниха з малям на руках, спіткнулася і, втрачаючи рівновагу, закричала.

Не встиг Рук і оком змигнути, як із даху навпроти шугнула вниз біла постать. Вона спустилася на землю, захлюпотівши водою, і підхопила матір з дитиною. Рук устиг примітити побляклу, латану-перелатану куртку зі шкури мор-добрила, білого капелюха з пацюкової шкури та абордажного гака у білій кістлявій руці.

— А тепер біжи і не лови більш ґав, — промовив незнайомець, опускаючи дрібногобліниху на землю.