Пол Стюарт - Вокс

— Хай береже вас Небо, добродію, — тихенько відказала дрібногобліниха. — Бережи вас Небо.

Рук дивився із роззявленим ротом на постать перед собою.

— Ти… ти один із них… — вичавив він із себе, опираючись натискові гурми. — Примара Нижнього міста.

Незнайомець повернув до хлопця обвітрене обличчя, і Рук на мить зустрівся з поглядом його пронизливих блакитних очей.

— Іди собі, хлопче, далі й менше базікай, — усміхнувся міський гном і одним вправним рухом метнув абордажного гака вгору. Окресливши в повітрі широку дугу, гак зачепився за даховий щит, після чого привид рвучко напнув линву і, скориставши з ефекту пружинної віддачі, злинув у повітря, мов пущений з катапульти.

— Зачекай! — гукнув Рук йому навздогін. — У мене є друг, Фелікс. Може, ти… — Привид зник за даховим щитом. — … знаєш його.

Нарешті вулиця вийшла на широкий майдан і, крізь колихку запону ливного дощу Рук побачив перед себе височенну Багнищанську заставу. З усіх кінців Нижнього міста на майдан стікалися городяни, утворивши вже чималу тичбу. Громадки нетряків, сімейки дрібногоблінів, ремісники з купцями, колишні невільники — усі йшли сюди на свист усюдисущих білих примарних постатей, що мелькали на тлі чорних дахів.

Якась нетрячка, закутана в чорну пелерину, спинилася на мить, щоб упевнитися, чи на місці її малеча. Її випередив понівечений троль-тягайло з глибоким шрамом через усю щоку та спухлою рукою, яку він намагався тримати якомога обережніше.

— Щоб ти був проклятий, Титуґґу, — бубонів собі під ніс тягайло. — Щоб ви були всі прокляті, молотоголовці!

За ним ішов згорблений дрібногоблін, очі йому сльозилися. Його вела за руку онука, дівчинка-дрібногобліниха зі шкарубкими від фарби косицями та широким носом. Вона міцно притискала до грудей завинений у ганчір’я меч.

Ті нижньоміщани, що вже були на майдані, тисли на браму Багнищанської застави. Вона ходила ходором, і чути було, як по той бік цвенькає сорокушачий молодняк та верещать когути-сорокуни.

Пробираючись крізь збуджений натовп, Рук одно крутив головою, аби краще бачити, що діється навколо. Він мав дістатися до приплаву, який починався відразу за брамою. Хай там як, а він ще сподівався: там, де Крайріка тече тванистими Багнищанськими рівнинами, він знайде плавучу бібліотеку, що, ціла і неушкоджена, чекає на нього.

У повітрі дзижчало і раз по раз гостро торохкало: то в дерево Багнищанської застави впинались абордажні гаки. Ще мить — і над брамою заманячили білі Примари Осип-Міста. Змигнувшись на самім верху брами, постаті як на команду разно зникли за нею.

На хвильку схвальні крики городян, верески сорокунів та писк молодняку злилися в один суцільний лемент, відтак величезна брама почала сповільна розчинятися.

Рука понесло вперед: натовп шарахнув у відкритий прохід і розтікався широкою дерев’яною платформою по той бік брами. Рук підвів очі — і завмер: перед ним, над білим безмежжям Багнищанських тванистих рівнин в’юнилася Багнищанська дорога.

Тут, по сей бік брами, дощ ледве мрячив, і нижньоміщани порозбивалися на купки: хто радісно пританцьовував, хто обіймався, а хто просто вклякав і дякував Небові. Праворуч від платформи Рук наглянув звивисту пішохідну доріжку — вона спускалася до Крайрічкового приплаву.

Він озирнувся — і серце йому тьохнуло: небокрай над Нижнім містом губився у лиховісному хмарному крутежі чорного вихору та непроглядній дощовій запоні. Удалині, наперекір хлющі, палала величезним смолоскипом Вежа Ночі, і танцюристі вогненні омахи над нею підсичувалися гігантськими розсохами блискавиць, що з тріском панахали небо довкіл неї. Картина ця нагадувала страхітний сон — і до життя її покликав не хто, як Рук.

Ноги йому підкосилися, і плавуча бібліотека на мить вилетіла з голови. Він сам, своїми руками годував Воксове дитятко — оту жаску вогняну кулю. Ба більше, то він, він, Рук Човновод, відчайдушно намагаючись запобігти чорному вихорові, його й спричинив. Лють, мука та розпач збилися в один клубок, і хлопець щосили загамселив кулаками по мостинах Дороги Багнищем. У небі промайнув білий крук, зловісно крякнув — і почав знижуватися.

— Ва-а-арк! — прокричав птах. — Руку. Вітання!

Білий крук приземлився поруч із ним — і Рук підвів на нього очі.

— Краан, — кволо усміхнувся хлопець.

Він утер очі. — Фелікс із тобою?