Пол Стюарт: Вокс

— Фелікс?… — ледь не задихнувся Великий Бібліотекар. Фелікс усміхався, а все його обличчя виражало напружене очікування. Хлопець розпростер руки, щоб обійняти батька.

По Фенбрусовій щоці покотилася сльоза.

— Я… я… не знаю, що й казати… — Великий Бібліотекар збентежено почервонів. Він гучно відкашлявся і доволі стримано поплескав Фелікса по плечу.

Запала ніякова тиша. Обличчя Феліксове видовжилося.

Невже це правда? думав він. Така жадана зустріч, через стільки років, зустріч, якої він боявся і заразом прагнув… І тільки поплескати по плечу?

Варіс кинулась до брата, обняла його, але Фелікс, немовби нічого не помічав, прикипівши поглядом до батькового обличчя. Вираз болю в хлопцевих очах змінився розчаруванням.

— Кохані мої книжники, городяни та привиди, — забринів Фенбрусів голос, дужий та виразистий, як і перше. — Наша подорож буде довга й нелегка, та якщо ми докладемо всіх зусиль і не покидатимемо одне одного в біді, то наостанок матимемо законне право розпочати все з чистого аркуша — цього разу вже не як бібліотекарі, городяни чи привиди, а як вільняки — мешканці Вільних галявин — раз на все!

Рук улився в загальний потік, городяни підіймали свій крам, бібліотекарі завдавали на плечі спаковані бесаги і займали сорокушачі тарадайки, а привиди з запаленими смолоскипами лаштувалися до затяжного марш-кидка Великою дорогою Багнищем.

Рук, Маґда, Ксант і Фелікс опинилися в одній шерезі. Фелікс був чорний, як туча, і не мав ані найменшого гумору до балачок. Усі четверо мовчки пробиралися в голову колони. А коли, поминувши порожню кокардну будку, вийшли на саму Дорогу Багнищем, Рук спершу вражено ахнув, а тоді радо закричав.

Попереду, просто в нього перед носом, його друзі блукай-бурмила несли Боксів паланкін.

— Віг! Бурало! — загукав Рук. — Бемеру! Ґало! Віра-лова. Ве-ве віґа! — Ви несете гору. Хай вас хтось підмінить!

Та щось тут було не так. Блукай-бурмила видавалися глухими до його переливчастих вітань і повільно, шкопиртаючи, тюпали собі далі Дорогою Багнищем.

Колихнулися штори паланкіна. Усе гаразд, друзі мої, — озвався у Рука в голові крижаний голос. — Ідіть куди йшли…

Рук повернувся до Фелікса і схопив його за плечі. Але очі в тамтого були як шкляні.

— Усе гаразд, — мурмотів Фелікс. — … Ідіть далі куди йшли…

— Ні! — заволав Рук. Бін ухопив Феліксову абордажну кітву і пожбурив нею просто в паланкін. Гак уп’явся в дерев’яний верх, і Рук, туго натягнувши линву, намотав другий її кінець на бильця Дороги Багнищем.

Блукай-бурмила несли паланкін далі, а линва напиналася чимраз тугіше й тугіше, аж поки трісло розщеплене дерево і дах зірвало. Блукай-бурмила бебехнули на паланкін, зім’явши раму та пообламувавши ручки. Рук, а за ним Маґда, Ксант і Фелікс — кинулися до паланкіна.

— І що воно на мене найшло — ума не доберу, — озвався Фелікс, труснувши головою.

— А я, здається, розумію, — мовив Рук, — хоч до кінця й не певний. Бачиш, у цьому паланкіні на Кулькапів загад Вокса мали перенести до безпечнішого місця…

Блукай-бурмила саме підводилися з землі, трусячи головами і голосячи тихесеньким переливчастим йодлем.

— Віга-вуга-лура, — пробуркотіла Вемеру, чиї пальці дрібно тремтіли. Сон похмурого лісу опустився, наче туман.

— Ве-ве, вугра. Луг-віг, — додала Ґала і здригнулася. Моя тяма уже вертається до мене. Переді мною тільки відляски, що їх відносить вітром.

Рук заспокійливо поплескав ведмедів по спинах.

— Вег-віг. Вігера, віра, ве-ве, — проспівав він і доторкнувся пучками до своїх грудей. Не бійтеся. Ваш хід сновид не заподіяв ніякої шкоди, о друзі мого серця.

— Воксе? — пробурчав хтось іззаду. — Воксе, це ти? Ми виконали свою обіцянку, але ти все одно не облишив думки знищити нас! Ганьба!

Худорлявий Кулькап у супроводі Високого Радника наблизився до ведмедів, згурмлених навколо потрощеного паланкіна. Кулькап стояв, переводячи бентежний погляд з ведмедів на паланкін і назад.

— Ой, лишенько, — промовив він, ледь осміхаючись. — Бачиться, тут сталася пригода. Хтось потерпів? Ні? А ти як, Воксе?