Пол Стюарт - Вокс

— Але ж ніхто не бачив, як він розбився, — не здавалася Маґда. — Ми не можемо правити напевне, що він мертвий.

Варіс відвернулася.

— Сподіваюся, його смерть була швидка й безболісна, — промовила вона тихо. — Бо на живого бібліотекаря в Осип-Місті чигає багато небезпек, куди жахливіших, ніж нагла смерть.

— Ні! Ні! Ні — зойкнула Маґда і, затуливши вуха, прожогом кинулася до дверей. — Я в це не вірю, не вірю! Він не загинув! Не загинув! Може, ви й зневірились, але від мене цього не діждетесь!

Рук розплющив одне око і роззирнувся. Якусь часину хлопець не міг дібрати, де він прокинувся, звідки ця розкішна зала.

Під ним був грубий солом’яник, важка тілдеряча шкура правила за укривало. Вгору зносилися зграбні жолобчасті колони, палахкотіли оздобні лойові світники, у мерехтливому світлі висявала позолотою виліпна стеля. Трохи віддалік, ліворуч, хтось тихенько хропнув, — знати, повернувся уві сні, — і спогади лавиною наринули на Рука.

Він засидівся далеко за північ за балачкою з давнім другом Феліксом: розповідав йому про свої пригоди на Великій дорозі Багнищем, на Вільних галявинах та в небі над Нижнім містом. Розповідав — і пас очима розмовника, принишклого біля жарива.

Фелікс іще спав: дихав тихо, ледь посопуючи, на вустах грала ледь помітна, але така знайома усмішка. Фелікс завше усміхався вві сні. На краєчку солом’яника, сховавши голову під крило, примостився Гаарн. Рук вирішив їх не будити. Він би залюбки знов поринув у сон, але знав, що вже не засне. Його гнітили думки про завтрашній день.

Сидячи над мисками з парким рагу, вони цілу минулу ніч укладали плани на майбутнє. Звісно, йому боляче було покидати Фелікса так скоро після їхньої здибанки, але Рук ще й досі ходив у Бібліотекарських Лицарях. Він мав повернутися до Великої бібліотеки і доповісти про всі свої приключки. Зрештою бібліотекарі залежали від своїх юних лицарів та від їхніх відомостей про життя над риштаками. Аби лиш Фелікс допоміг дістатися Нижнього міста, а там він знайшов би тунель чи відкритий водозбіг, куцою можна б потрапити до риштаків.

— Я знаю всі тунельні закапелки, як свої п’ять пальців, — похвалився Рук.

— Я в цьому ніколи не сумнівався, але мені так не хочеться тебе відпускати, — сумно відповів Фелікс. Він здихнув. — Та як на мене, якщо маєш іти, то йди. Я проведу тебе через Осип-Місто, але ти забуваєш на одну річ, Руку.

— Себто? — нашорошився гість.

— Ідеться про Крайріку, — похмуро відказав Фелікс. — Якщо цю затхлу помийницю ще можна назвати рікою, тобі доведеться долати її вплав. Осип-Місто і Нижнє місто не мають риштакового сполучення. Я й сам колись її перепливав… — Фелікс пощулився. — Не заздрю тобі, Руку. І остілечки не заздрю.

Рук тихенько вислизнув з-під важких укривал, скочив з ліжка і солодко потягся. Після випитого вчора заболонного вина в роті пересохло і горенило. Він пройшов до водозбору на протилежному кінці зали і освіжив спрагле горло чистою холодною водою. Фелікс за спиною щось стиха пробелькотів, Гаарн сидів, увесь настовбурчений. І птах, і господар його спали.

Рук сполоснув обличчя водою. Тоді, намагаючись якнайменше шамотіти, взявся обстежувати приміщення.

Нині воно стало підземеллям, та Рукові було ясно, як день, що колись, давним-давно, ця пишна зала містилася на горішньому поверсі величної будівлі. Вікна, нині завалені скеллям та щебінкою, колись виходили на Нижнє місто — аж поки плавуча Санктафракська скеля, руйнуючись, поховала їх під своїми уламками. Височезна стеля — приоздоблена майстерно вирізьбленими зображеннями спілчанських щитів та всіляких істот, закляклих у різних позах, — можливо, й давала на здогад, хто міг тут давніше жити, але для Рука вона була зависока, щоб забачити на ній усе. Одне було зрозуміло: будівля ця не тільки зазнала руйнації, а й потерпіла від нищівної пожежі.

Різьблені бантини звугліли, кахля на долівці потріскалась, а стіни, як міг він зараз бачити, зчорніли від диму.

І тільки порозвішувані мордобрилячі шкури приховували жахливі сліди, що полишило тут полум’я.

Рук перейшов до супротивної стіни і провів по ній долонею. Пучки вробилися в сажу, і він витер їх об мордобрилячу шкуру, почеплену праворуч.

Від доторку рук сіра печериста шкура відхилилася набік, і в око йому впало якесь настінне зображення. Приглянувшись, він розпізнав ледь помітний обрис розцяцькованої трикутки повітряного пірата. Охоплений цікавістю, Рук витяг із кишені хустку й обережно стер масний сажовий наліт.