Пол Стюарт - Вокс

— Куди ж він подівся? — бубонів Фелікс. — Ага, он ти де! Коркотяг! — гукнув він, підіймаючи високо вгору штопор із кістяною ручкою. Давай-но вип’ємо по келиху заболонного вина, ти, Рук, і я, та й відсвяткуємо нашу зустріч!

Він витяг пляшку із грубо збитого зі світлякових дощок ящика, відкоркував її і налив у келихи густого, темно-бурштинового вина марки «Заболонь». Один келих простяг Рукові.

— Кушай, — припросив Фелікс.

Рук підніс келих до уст і пригубив. Блаженний усміх промайнув по його обличчю, коли медова запашна рідина потрапила йому на язик і покотилася далі в горлянку. За мить по всьому його тілу розлилося приємне тепло. Рук іще раз пригубив і похитав головою.

— Мед медом, — похвалив він. — Зроду не пив такої смакоти!

— Ще б пак, — кивнув Фелікс. — Воно призначалося Ватагові Титуґґові. Губу він має не дурну, не стане пити все зряду. — Він хихикнув. — Та от біда, кілька тижнів тому в бон-доках спалахнула невеличка сутичка, і все, що мало йти на стіл у Мурашині вежі, як крізь землю провалилося… — Він підніс келиха і всміхнувся Рукові. — Що ж, п’ємо до Примар Осип-Міста!

— До Примар Осип-Міста! — підхопив його Рук, високо підніс келиха і осушив його душком.

Як любо знову бачити найкращого свого друга! Знайомий щемливий біль озвався у Рукових грудях, щойно він пригадав Церемонію Оголошення, де Фелікс дізнався, що йому, на відміну від Рука, ніколи не стати Бібліотекарським Лицарем. Відразу ж після того, не кажучи нікому ані слова, він десь пропав, як у воду канув.

— Знаєш, усім так тебе бракує, — зауважив Рук.

— Бракує, кажеш? — перепитав Фелікс, не відводячи очей від келиха.

— І батькові твоєму, — провадив Рук, — і сестрі Варіс. Ти ніколи не думав повернутися назад? Чи бодай послати вісточку, що живий-здоровий?

Обличчя Феліксове спохмурніло.

— Думав, Руку, думав. Я вже не раз, не два думав повернутися у риштаки. Але. — Голос його здригнувся, він проковтнув клубок у горлі. — Але ти мусиш зрозуміти. Мене, сина Великого Бібліотекаря, не висвятили у Бібліотекарські Лицарі! Яке для всіх розчарування! І для батька, і для Варіс. І для напутників. І навіть для тебе, Руку.

— Ні, Феліксе, — заперечив Рук. — Я й гадки не мав розчаровуватись у тобі.

— Ти щирий друг, — проголосив Фелікс. — Ти якомога готував мене до іспитів, сидів зі мною цілими ночами. Але ж ти знаєш мою любов до лекцій, берестяних сувоїв та всяких таких матерій. Просто я не був створений для Бібліотекарського Лицарства, але соромився в цьому зізнатися. Ось чому я накивав п’ятами. І мусив звикнути до такого життя. — Він пощулився. — Крім того, мені тут подобається. Ось де моя стихія — не сидіти під замком у якійсь вільготній бібліотеці, не сидіти там в оточенні древніх запліснявілих книг, рукописів та не менш древніх і запліснявілих професорів,

— Як можна любити Осип-Місто? — здивувався Рук. — Тут же гнилесмоків та скельних упирів — аж кишить! — Він пощулився. — Я вже мовчу про інших бестій.

— Інших? — перепитав Фелікс, поглянувши вгору.

— Так, набагато гірших за них, — кивнув головою Рук. — Мій човен упав біля великого каньйону на північ звідси і потривожив тварюк — його мешканців. Феліксе, бачити я їх не бачив, але які звуки вони пускали… Від них мороз ішов поза спиною. Ті потвориська шкребли здоровезними пазурами, ляскали крильми з перетинками.

Фелікс кивнув.

— Цікаво, — сказав він. — А це часом не отой каньйон, що під самісінькою скелею, де Сторожа спускає свої клітки?

Рук кивнув.

— То моторошне місце, Руку, — сказав Фелікс. — Зазвичай я його обминаю десятою вулицею. — На хвильку він загадався. — Але ця звірота, про яку ти розповідаєш. Цікаво-цікаво. Я б не від того, аби збагатити своє житло ще парочкою мисливських трофеїв.

Обличчя Рукове розпливлося в усмішці.

— Ти невиправний, — промовив він.

— Зате ніколи не нудьгую! — підкреслив Фелікс. — Та годі про мене, краще погляньмо, як там наше рагу, а тоді, Руку, ти розповіси про себе. Я хочу знати геть-чисто все. А надто те, як такий зелений, жовторотий Бібліотекарський Лицар, прирозумів уколошкати скельного упиря, та ще й не абиде, а в самому Осип-Місті!

Фелікс заходився колотити юшку, яка чимраз гусла, а Рук тим часом ще сьорбнув із келиха. Він снував думки і хитав головою. Цікаво, що б могло тут ще на нього чекати? Було від чого чухати потилицю.

— Це сталося під час досвітньої варти, — почав він. — Я вже облетів Осип-Місто і повернув до Каменосаду, коли щось ні сіло ні впало талапнуло по «Грозовому шершню» — так звався мій повітряний човен. Ми впали на землю.