Пол Стюарт - Вокс

Двійко новообраних Бібліотекарських Лицарів, щойно повернувшись із Головного тунелю, чимчикували до спальної зали. Зайшли всередину і попадали на свої гамаки.

— Ну й спека! — поскаржився один з них.

— Що не кажи, Керне, — відповів його напарник, — оті всі лойові світники не світять, а йно чадять. — Він помахав рукою перед своїм обличчям, гидливо кривлячись. — Жар, сморід, дим — і, присягаю, вони не так розганяють темряву, як поглиблюють її…

Трохи далі по тунелю, за арковими дверима, ташувалася склепінчаста спальна зала. Повітря тут було затхліше і гарячіше, ніж раніше, і трохи тхнуло пліснявою, як буває, коли розігрівається цвіль на стінах. По сирій кам’яній долівці, нічого не боючись і навіть не намагаючись триматися в затінку, нахабно продріботів рябощур. Тварина наче розуміла, що ті, хто тут живе, не заподіють їй жодної шкоди. Вона обнюхала кігті величезної волохатої лапи, поворушила вусами — і вгородила пару довгих зубів у живе тіло. У підставлену роззявлену пащеку бризнула кров.

— Ве! — заревіло щось, не так із болю, як із несподіванки, і мляво хвицьнуло ногою, відганяючи щура.

То був блукай-бурмило — величезна тварина з цупким шрамом, видним на плечі крізь посплутувані засмальцьовані пелехи, — один із чотирьох блукай-бурмил, які сиділи гуртом у куті зали. Ведмідь знову копнув ногою, цього разу вже злосливіше і рябощур неохоче подріботів геть.

— Вурра воллаг віра-вір, — прогарчала тварина. Бачиш цю падлюку? вона хлебче мою кровицю-живицю. Тутешнє моє життя — справжній морок.

Сусідка ведмедя — стара кощава блукай-бурмилиха — клопоталася біля нього, обережно ськаючи у згортках шкіри риштакових бліх і давлячи їх своїми різцями.

— Ве-ве вурругма, — прошепотіла вона. Терпіння. Скоро знову повня відсвічуватиме у твоїх очах.

— Ве? — запитально проревів третій блукай-бурмило і здригнувся. Але коли? — Віра-вур-уралова…

Четвертий кивнув головою, від чого у жовтому ліхтарному світлі химерно зблиснули дивні знаки на морді.

— Вурра, — затремтів він. — Вуррел-луррагуль-уралова. — Твої слова щира правда. Якщо згинув той, хто прийняв отруйну стрілу, то що тоді чекає на нас?

Щойно він це сказав, як заскреготала дверна засувка, розчинилися двері і всередину вдерлася молода Бібліотекарська Лицарка. Щоки її лисніли від сліз, заплакані очі почервоніли.

— Скажи мені, що це неправда! — заблагала Маґда Берлікс. Блукай-бурмило підвів очі.

— Будь-ласка, — не вгавала вона. — Скажи, що то не Рук. Не може такого бути.

Вемеру, блукай-бурмилиха, з якою Рук заприятелював, ще коли був у науково-дослідній експедиції, важко звелася на ноги і переваги-ваги почвалала до дівчини.

— Ве-ве-віралаг. Уралова. Вура-ве, — лагідно прогарчала вона.

Маґда похнюпила голову. Вона непогано зналася на мові блукай-бурмил і зрозуміла слова Вемеру. Тварина тільки підтверджувала почуте ненароком з розмови між Великим Бібліотекарем та Алквіксом Венваксом.

Слова Вемеру стосувалися молодого Бібліотекарського Лицаря, який вилетів на патрулювання і не впорався з кермом повітряного човна. Той гримнув разом з літуном на землю, і нині Рук значився у списах пропалих безвісти.

Маґда похитала головою і втерла очі.

— Я… я не можу повірити, — жебоніла крізь сльози дівчина. — Ще ж тільки вчора ввечері я розмовляла з ним. У трапезній. Він найкращий з усіх наших літунів. А «Грозовий шершень» завжди був у нього як шовковий. Він…

Вемеру обхопила прибиту горем дівчинку своїми дебеленними лапами і лагідно пригорнула до себе.

— Ве-віра-ловааль, — прогарчала вона. І наші серця сповнені горя.

— О, Руку, — тихенько озвався приглушений густою шерстю Маґдин голос. — Руку.

Знову розчинилися двері. Маґда повернулась — у дверях стояла Варіс Лодд. Обличчя її було сумне.

— Бачу, ти все вже знаєш, — промовила вона, журно похитуючи головою. — А я покладала такі сподівання на Рука, свого найкращого учня. Що й казати, непоправна втрата.

Маґда випручалася з обіймів Вемеру.

— Ви говорите про нього як про небіжчика, — зауважила вона. — Але ж, Варіс, ви самі сказали, що він пропав безвісти. Зник в Осип-Місті. А не загинув.

Варіс підійшла до Маґди і поклала руку їй на плече.

— Повір мені, я знаю, як це важко — втрачати друга, близького всім нам Бібліотекарського Лицаря… Якщо звідомлення не брешуть, його бачили, коли він намагався вирівняти «Грозового шершня». Човен саме мчав до землі.