Пол Стюарт - Вокс

Під трикуткою проступило обличчя — шляхетне обличчя, облямоване закрученими бурцями та фарбованою бородою. Зачарований, Рук протирав далі. Ось показався строкатий камзол. Цікаво, думав Рук, оті болотяні перлини — їх повшивано в комір чи як? А оті болотяні самоцвіти — ними пообсаджувано піхви? А оті ініціали — їх що, вишито на лямівці?

Хлопець стирав сажу легенько, пильнуючи, щоб не ушкодити крихкої фарби під сподом.

— В Ш, — видихнув Рук.

Не на жарт заінтригований, він не переставав стирати зі стіни сажу, стягнувши з неї величезну мордобрилячу шкуру й обережно поклавши її осторонь. У недовгім часі почав вимальовуватися родинний груповий портрет, де з одного боку красувався гордий та пишний повітряний пірат. Ліворуч від нього стояла його дружина — струнка та вишукана. А біля них — шестеро хлопчиків, — одно за одного менше, але всі схожі з виду, — і кожне зорило на художника, що їх малював, а тепер — на Рука.

Та він і далі вперто працював над замурзаною стіною, обережно стираючи найменший слід сажі з намальованих постатей. Ось визирнули їхні старомодні камізельки та вільного крою куценькі штанці, черевики з застібками. Стираючи п’ядь за п’ядею, Рук додивився, що портретовані стояли на кахляній підлозі — тій самій, у яку впиралися зараз його коліна. Трохи-потроху, він виявив їх усіх, аж поки…

— Що це? — пробуркотів Рук, коли просто під ногами в небесного пірата став окреслюватися намальований закруток.

Затамувавши подих, Рук легенько діткнувся до нього рукою. Фарба була темна, хіба трохи світліша за сажу, яку він зішкрібав, проте всередині кучерявої рамки вирізнялися золоті літери. Одна за одною вони виринали перед Руком.

«Вітроногий Шакал».

Вітроногий Шакал! Ось як звали будівничого цього прегарного палацу в одній з найфешенебельніших дільниць старого Нижнього міста. Таж він славний на весь Світокрай шукач пригод! Цікаво, подумав Рук, що з ним приключилося?

Він повернувся до стіни, сподіваючись знайти ще якусь підказку. Під кожною постаттю стояли взяті в рямця підписи. Дружину і матір звали Гірміною. Хлопчаки — Луціус, Центікс, Мурікс, Пелліус, Марциліус і, найменший з них, Квінтиніус. Під ними всіма, мов стрічка, розмаяна на вітрі, пишався мистецький напис: РОДИНА ОРЛІСА ВЕРГІНІКСА.

Як гарно, подумалося Рукові, жити в такій сім’ї, мати братів, з якими можна бавитися, рости в діловитій шамотні старого Нижнього міста і не знати, що таке тиранія гоблінів чи Сторожів. Ось його погляд прикипів до зображення наймолодшого сина. Щось неспійманно знайоме було в його чорних очах та вольовому підборідді.

— Шкода, що я тебе не знав, — задумливо буркнув він собі під ніс.

Рук звівся на ноги і заходився очищати решту стіни. Якщо він уже взявся до цієї справи, то не заспокоїться, аж поки оголить фреску в усій її красі.

Над відкритою частиною склепіння просторої фамільної зали виднів дах величної будівлі, де, власне, й була та зала: цілий шерег кручених шпилів та круглявих мінаретів. Довкола них височіли ще й інші маєстатичні будівлі: вежі, башти, замки та палаци творили величний міський пейзаж на берегах Крайріки. Із дзьоба намальованого помагай-біди звисав сувій з написом «Західні пристані» на означення цього місця, але то колись були пристані, а тепер там звичайні кам’яні завали!

Рук пильніше приглянувся до даху. Убік від мінарету щось відходило, і коли він розчистив цей фрагмент, з’ясувалося, що то вгору здіймається ланцюг. Він з’являвся з-під сажі, ланка за ланкою, і тягся вгору, доки міг сягнути Рук. Коли ж забракло зросту, він узяв найближчий до себе ослін, став на нього і гарячково витирав стіну далі. Коли весь наліт уже стерто, хлопець ахнув: перед ним відкрилася картина, кращої за яку він ще зроду не бачив.

То було зображення піратського повітряного корабля, відтвореного до найменших подробиць. Рук міг розрізнити в ньому найдрібніший трибик, кожен важіль, усі до одного вузлики на складному сплеті линв бортового оснащення. Туго напнуті вітрила… Блискуча щогла… Під сонцем яскріє мідяна бляха з написом «Приборкувач ураганів»… Аж ось замислений Руків погляд упав на плавучу скелю…

Цікаво, подумав хлопець, чи відродиться колись у Світокраї повітряна навігація?

— Ка-а-аррр! — розляглося в залі

— Оо-ой! — скрикнув Рук: ноги під ним затрусилися і ослін став хилитися набік.