Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Я розповів йому все, включно із своїми снами. Було так приємно бачити Луку, відчуваючи, що я хоч на кілька хвилин, але повернувся до табору… я навіть не помітив, як довго я розмовляв, доки не запищав сигнал автомату мийки. Я зрозумів, що маю лише хвилину до того, як вода відімкнеться.

— Хотів би я бути з вами, — пробурмотів Лука. — Звідси, боюсь, ми багато чим допомогти не зможемо, але послухай… жезл майже напевно поцупив Аїд. Він був на Олімпі під час зимового сонцестояння. Я спостерігав за богами, і ми побачили його.

— Але Хірон сказав, що боги не можуть напряму цупити один в одного чарівні предмети.

— Це правда, — відповів Лука, явно стривожившись. — І все ж таки… Аїд має шолом пітьми. Як міг ще хтось прокрастися до тронної зали й поцупити жезл? Хоч-не-хоч, але тут треба бути невидимкою.

Ми обидва замовкли, аж тут Лука второпав, що саме він зараз сказав.

— Ні, ні, — схаменувся він, — я не маю на увазі Аннабет. Ми знайомі з нею від давніх часів. Вона б ніколи… Себто вона мені, як сестра.

Я замислився, чи сподобалося б Аннабет таке порівняння. У сусідньому боксі музика остаточно змовкла. Якийсь чолов’яга заверещав від жаху, важко хряпнули дверцята, і «лінкольн» кулею вилетів із мийки.

— Пішов би глянув, що там сталося, — сказав Лука. — Слухай, а ти носиш крилаті черевики? Було б приємно знати, що вони хоч якось стали тобі в пригоді.

— Ще б пак… звичайно! — Я намагався, щоб моя відповідь не пролунала брехнею. — Вони якраз мені до міри, ними так легко керувати.

— Правда? — всміхнувся Лука. — Отже, згодилися?

Вода вимкнулась. Мряка стала розсіюватись.

— Будьте обережні у тому Денвері. — Голос Луки слабшав. — І скажи Гроверові, що цього разу все обійдеться! Ніхто не перетвориться на сосну, якщо лише він…

Але веселка остаточно розсіялась, і образ Луки зник. Я був наодинці у мокрій порожній кабінці.

Аннабет і Гровер, регочучи, вийшли з-за рогу, але змовкли, побачивши вираз мого обличчя.

— Що сталося, Персі? Що сказав Лука?

— Пусте, — збрехав я, відчуваючи, що в шлунку в мене так само порожньо, як у будиночках Великої трійці. — Ходімо, пошукаємо щось на вечерю.

За кілька хвилин ми вже сиділи в кабінці ресторану, яка виблискувала металом. Родини довкола їли гамбургери й запивали їх пивом та содовою.

Нарешті підійшла офіціантка.

— Ну? — спитала вона, скептично скинувши брову.

— Гм… ми б хотіли замовити вечерю, — сказав я.

— А ви, хлоп’ята, маєте гроші, щоб розрахуватися?

Нижня губа в Гровера підступно затремтіла.

Я злякався, що він почне бекати, або, що ще гірше, жерти лінолеум. Аннабет, здавалося, зараз помре з голоду.

Я вже збирався вигадати якусь історію, здатну розчулити офіціантку, як уся будівля задвигтіла — біля входу загальмував мотоцикл завбільшки з добряче слоненя.

Ресторанний гомін одразу вщух. Передня фара мотоцикла горіла червоним світлом. Розмальований вогняними спалахами бензобак, обабіч керма по кобурі, явно не порожній… Сидіння було шкіряне, причому шкіра здавалася… немов здерта з людини…

Хлопець на мотоциклі виглядав, як чемпіон з армрестлингу. На ньому була тісна червона сорочка, чорні джинси й чорний шкіряний плащ, а на стегні був прикріплений мисливський ніж у піхвах. Обличчя прикрашали червоні сонцезахисні окуляри, і це було найлютіше, найжорстокіше обличчя, що мені доводилося бачити, — як на мене, мужнє, але розпусне, — на голові масно виблискувало коротко стрижене волосся, а щоки були вкриті численними шрамами від нескінченних бійок.

Коли хлопець увійшов до ресторану, залою ніби сухий гарячий вітер війнув. Усі відвідувачі підвелись, як загіпнотизовані, але байкер лише милостиво змахнув рукою, і вони знову повернулися до своїх розмов. Офіціантка змигнула, ніби хтось натиснув у неї в голові кнопку перемотки.

— А ви, хлоп’ята, маєте гроші, щоб розрахуватися? — повторила вона своє питання.

— За мій рахунок, — недбало кинув байкер.

Він пропхався до нашої кабінки, яка була явно йому затісною, притиснувши Аннабет до вікна. Потім глянув на офіціантку, що вражено вирячилась на нього, і гаркнув:

— Ти досі тут?

Хлопець у шкірі тицьнув у неї пальцем, і вона застигла, як укопана. Потім розвернулась, ніби якась невидима рука крутнула її довкола власної вісі, й прокрокувала назад на кухню.

Байкер подивився на мене. Його очей я не бачив через окуляри, але недобре передчуття заворушилося у мене всередині. Гнів, обурення, гіркота. Мені закортіло врізати кулаком об стінку. Захотілося побитися. За кого цей хлопець себе має?