Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Зате їй подобаються байкери.

— Їй всі подобаються.

— І Гефест знає?…

— Звичайно, — кивнула Аннабет. — Одного разу він заскочив їх разом. Себто, я хочу сказати, буквально «зловив» золотою сіттю й запросив усіх богів познущатися з них. Гефест завжди намагається заскочити їх зненацька. Ось чому вони зустрічаються у таких закинутих місцях, як… — Вона зупинилася, дивлячись просто перед собою. — Як це.

Перед нами був порожній басейн — мрія будь-якого скейтбордиста. Він був щонайменше метрів п’ятдесят упоперек, така собі величезна чаша.

Басейн обрамляла дюжина бронзових купідонів, які стояли на сторожі з розкритими крилами і готовими до бою луками. На протилежному від нас боці починався тунель: очевидно, туди стікала вода, коли басейн був повний. Вивіска над ним значила:

«ХВИЛЮЮЧА

ЛЮБОВНА ПОДОРОЖ.

ТУНЕЛЬ КОХАННЯ

НЕ ДЛЯ СІМЕЙНИХ ПАР!»

— Дивіться, друзі! — Гровер підійшов до самого краю.

На дні висхлого басейну лежав двомісний човен із балдахіном, всуціль прикрашений квіточками. На лівому сидінні, вилискуючи у непевному світлі, лежав щит Ареса — круглий, бронзовий, полірований.

— Щось надто просто, — зауважив я. — Отже, нам треба просто спуститися й взяти його?

Аннабет провела рукою по цоколю найближчої статуї Купідона.

— Тут вибито якусь грецьку літеру, — сказала вона. — Літера «ета», я гадаю…

— Гровере, — спитав я, — ти відчуваєш якихнебудь монстрів?

— Ні, нічого. — Гровер принюхався.

— Нічого — це як тоді в ліфті, коли ти не почув Єхидну?… Чи справді нічого?

— Я ж тобі сказав: це запах підземки, — ображено відгукнувся Гровер.

— Добре, вибач. — Я глибоко зітхнув. — Що ж, полізу вниз.

— Я з тобою, — зголосився Гровер без особливого ентузіазму, і мені здалося, що він хоче загладити провину за випадок у Сент-Луїсі.

— Ні, — відповів я. — Залишайся нагорі зі своїми крилатими черевиками. Ти ж Червоний Барон, повітряний ас, пригадуєш? Будеш прикривати мене ззаду, якщо раптом щось піде не так.

— Звичайно, — споважнів Гровер. — Але що може трапитись?

— Не знаю. Просто передчуття. Аннабет, ходімо зі мною.

— Ти що, жартуєш? — Вона подивилася на мене так, ніби я щойно з неба звалився. Вона навіть зашарілася.

— А тепер у чому проблема? — спитав я.

— Щоб я вирушила з тобою у «хвилюючу любовну подорож»? Навіть вимовити незручно. А якщо нас побачать?

— Хто побачить? — стенув плечима я, але тепер моє обличчя також палало. Дівчата завжди все ускладнюють. — Гаразд. Сам впораюсь.

Але, коли я став спускатися похилою стіною басейну, вона приєдналася до мене, бурмочучи щось про те, що із цими хлопчиськами кашу звариш.

Ми дісталися човна. Щит був притулений до одного з сидінь, поряд лежав жіночий шовковий шарф. Я спробував уявити Ареса з Афродітою — парочку богів, які зустрічаються в якомусь закинутому парку. Чому? Потім я побачив те, чого не помітив згори: довкола всього басейну були розставлені дзеркала, які відображали саме це місце. Ми з Аннабет могли побачити самих себе, куди б не глянули. Так ось у чому справа! Поки Арес бавився з Афродітою, кожен із них бачив відображення свого коханого.

Я взяв шарф. Він виблискував, як морська мушля, а запах був просто надзвичайний: шарф пахнув чайними трояндами і гірським лавром. Мрійливо посміхнувшись, я вже хотів було торкнутися ним щоки, але Аннабет вихопила його у мене з рук і заховала в кишеню.

— Ні, не можна! Тримайся подалі від чар кохання.

— Що?

— Просто бери щит, риб’ячі мізки — і пішли звідси.

Варто було мені торкнутися щита, як я зрозумів, що ми потрапили в халепу. Моя рука ковзнула крізь щось, чим був з’єднаний щит із сидінням.

«Павутиння», — вирішив я, але, глянувши на долоню, помітив на ній металеві нитки, такі тонкі, що їх було майже не видно.

— Зачекай, — сказала Аннабет.

— Надто пізно.

— На борту човна — ще одна грецька літера «ета». Ми у пастці.

Тиша довкола нас раптом вибухнула гуркотом, ніби закрутилися мільйони коліщаток, а весь басейн став одним гігантським механізмом.

— Агов! — заверещав Гровер.

По краях басейну купідони натягли луки. Не встиг я гукнути Аннабет, щоб вона сховалася, як вони пустили стріли, але не в нас. Вони стріляли один в одного через басейн. Шовкові троси, що тяглися за стрілами, злітали над басейном і, застромлюючись в землю, утворювали величезну золоту зірку. Потім тонші металеві нитки стали, немов від чарів, сплітатися з основою в єдину сітку.