Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Це жарт? — спитав я.

Арес клацнув пальцями. Задні дверцята вантажівки розчинилися самі собою.

— Задурно дістанешся заходу, малий. А ось тут дещо для тебе за те, що впорався з роботою.

Він зняв із керма мотоцикла синій нейлоновий рюкзак і кинув його мені.

У рюкзаку був чистий одяг для всіх нас, двадцять баксів готівкою, торбинка, повна золотих драхм, і пакет кукурудзяних пластівців.

— Не треба мені ваших вошивих… — почав було я.

— Спасибі вам, повелителю Арес, — втрутився Гровер, кинувши на мене застережливий погляд, який нагадував червоний стоп-сигнал. — Спасибі вам велике.

Я скреготнув зубами. Можливо, відмовлятися від того, що пропонує бог, — смертельна образа, але мені не хотілося мати жодної з речей, якої торкався Арес. Пересиливши себе, я перекинув рюкзака через плече. Я розумів, що моя злість викликана присутністю бога війни, але мені досі кортіло добряче врізати йому. Він нагадував мені про всі пережиті знущання: про Ненсі Бобофіт, Кларису, Смердюка Гейба, сповнених сарказму вчителів, які обзивали мене дурнем у школі або сміялися, коли мене виганяли.

Я озирнувся на ресторан, де на той час залишалося кілька відвідувачів. Офіціантка, що приносила нам вечерю, стурбовано позирала у вікно, ніби боючись, що Арес може нас побити. Вона зволікала з тацею в руках, щоб особисто за всім простежити. Щось сказала бармену. Той кивнув, витяг маленьку камеру й клацнув нас.

«Чудово, — подумав я. — Завтра знову потрапимо в газети».

Я навіть бачив заголовок передовиці: «Дванадцятирічний втікач побив беззахисного байкера».

— За тобою ще боржок, — нагадав я Аресу, намагаючись, щоб голос мій не тремтів. — Ти обіцяв мені щось розповісти про мою маму.

— Ти впевнений, що зможеш витримати цю звістку? — Ударом ноги він завів мотоцикл. — Вона жива.

Здавалося, я відчув, як обертається земля.

— Тобто?

— Тобто її забрали в Мінотавра, перш ніж вона померла. Вона перетворилася на золотий дощ. А це метаморфоза, не смерть. Просто її утримують до певного часу.

— Утримують? Навіщо?

— Тобі варто повчитися військового мистецтва, малий. Заручник. Ти мусиш захопити одного, щоб контролювати іншого.

— Мене ніхто не контролює.

— Та невже? — розреготався бог війни. — Ну-ну. Бувай здоровий, друже.

Я стиснув кулаки.

— Здається, повелителю Аресе, ви надто самовдоволені як на хлопця, що тікав від статуй купідонів!

За скельцями окулярів Ареса спалахнуло полум’я. Я відчув, як гарячий вітер обпалив моє волосся.

— Ми ще зустрінемося, Персі Джексоне. Коли наступного разу будеш битися, остерігайся удару в спину.

Він завів свій «харлей» і з ревінням помчав по Делані-стріт.

— Це безглуздо, Персі, — зауважила Аннабет.

— Плювати.

— Не варто наживати собі ворога серед богів. Особливо такого бога.

— Вибачте, — озвався Гровер. — Не люблю втручатися, але…

Він указав на ресторан. Останні клієнти розраховувались біля каси, це були двоє чоловіків в однакових чорних комбінезонах, білі логотипи на яких співпадали з написом на вантажівці.

— Якщо ми хочемо потрапити на зоологічний експрес, — сказав Гровер, — треба поспішати.

Мені ця ідея не подобалась, але іншого вибору ми не мали. Крім того, на Денвер я вже надивився.

Перебігши вулицю, ми залізли ззаду до великого фургону й зачинили за собою дверцята.

Перше, що мене вразило, — запах. Усередині смерділо, ніби від найбільшого у світі котячого туалету.

У трейлері було темно, поки я не зняв ковпачок з чарівної ручки. У слабкому мерехтінні бронзового леза ми побачили дуже сумну картину. У смердючих залізних клітках, які стояли одна біля одної, сиділи три найбільш зворушливих мешканці зоопарку з тих, що я коли-небудь бачив: зебра, білий лев і якась дивна антилопа.

Хтось кинув левові мішок ріпи, яку йому явно не хотілося їсти. Зебрі та антилопі підсунули пластикові таці з м’ясом для гамбургерів. У гриві зебри заплуталась жувальна гумка, ніби хтось знічев’я плювався в неї. До одного з рогів антилопи була прив’язана дурнувата срібляста повітряна кулька з тих, що дарують на день народження, на якому був напис: «У ПАМПАСИ!»

Скоріш за все, ніхто не хотів підходити надто близько до клітки з левом і чіпати його, тож бідна тварина тупцяла по брудних ковдрах у затісному для неї просторі, дихаючи важким і спекотливим повітрям трейлеру. Мухи з дзижчанням кружляли довкола його рожевих очей, крізь білу шерсть проглядали ребра.

— І це називається доброта? — вискнув Гровер. — Гуманне транспортування тварин?