Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Можливо, це не теракт, як нам спочатку повідомили, але ми маємо справу лише з першими результатами розслідування. Завдані збитки, як самі бачите, дуже серйозні. Ми намагаємось дістатися до свідків, які залишилися живими, щоб отримати особисто від них підтвердження того, що хтось кинувся в річку.

Які залишилися живими. Я відчув неабияке полегшення. Можливо, родині та наглядачеві вдалося-таки знайти безпечне місце. Я сподівався, що з Аннабет і Гровером також усе гаразд.

Я спробував проштовхатися крізь натовп, щоб роздивитися, що відбувається за поліцейським оточенням.

— Підліток, — мовив один репортер. — Вивчивши зйомку з камери спостереження, «П’ятий канал» дійшов висновку, що якийсь підліток, збожеволівши від побаченого на оглядовому майданчику, якимось чином уникнув цього випадкового вибуху. Важко повірити, Джоне, але так кажуть очевидці. Повторюю: версія нещасного випадку не підтверджується.

Я позадкував, намагаючись якомога нижче тримати голову. Довелося пройти добрячу відстань, щоб обминути поліцейський периметр. Офіцери в формі та репортери сновигали всюди.

Я вже зневірився в тому, що мені вдасться розшукати Аннабет і Гровера, коли знайомий голос пробекав: «Пе-е-е-рсі!»

Озирнувшись, я опинився в обіймах — хоч і в козлиних — Гровера.

— Ми вирішили, що ти спустився в Аїд найважчим шляхом.

Аннабет стовбичила за ним, роблячи вигляд, що сердиться, але видно було, що вона рада мене бачити.

— Тебе навіть на п’ять хвилин залишити не можна. Що сталося?

— Ну… впав.

— Персі! До води шістсот тридцять футів!

Поліцейський позаду нас гукнув:

— Дорогу!

Натовп розступився, і з нього вибігли двоє моторних санітарів зі «швидкої», які штовхали візочок, на якому лежала жінка. Я миттю впізнав у ній матір хлопчика, що був разом із нами на оглядовому майданчику.

— І тоді цей велетенський собацюра, — бурмотіла вона, — цей величезний вогнедишний чіхуахуа…

— Добре, мем, — поплескав її по плечу санітар. — Головне, заспокойтеся. З вашою родиною все гаразд. Ми вже надаємо їм першу допомогу.

— Я не божевільна! Той хлопчик вистрибнув у діру, і чудовисько зникло. — Тут вона побачила мене. — Ось він! Ось цей хлопчик!

Я швидко відвернувся й потяг за собою Аннабет і Гровера. Ми розчинились у натовпі.

— Що сталося? — наполегливо допитувалася Аннабет. — Що там вона казала про чіхуахуа, якого везли в ліфті?

Я розповів їм всю історію про Химеру, Єхидну, свій стрибок з Арки та послання підводної жінки.

— Овва! — відреагував Гровер. — Тепер ми повинні супроводити тебе до Санта-Моніки! Ми не можемо ігнорувати вимог твого батька.

Перш ніж Аннабет встигла щось відповісти, ми проминули ще одного репортера, який передавав новини, і я ледь не скам’янів, коли він сказав у мікрофон:

— Персі Джексон. Усе правильно, Дене. «Дванадцятому каналові» тепер відомо, що зовнішність хлопчика, який міг спричинити вибух, збігається з описом молодика, якого розшукує поліція у зв’язку із катастрофою, що сталася три дні тому в Нью-Джерсі. Вважають, що хлопчик рухається на захід. Пропонуємо увазі тих, хто дивиться телевізор удома, фотографію Персі Джексона.

Обминувши фургон телевізійників, ми завернули до першого ліпшого провулку.

— Тепер усе по черзі, — відповів я Гроверові. — Спочатку треба забиратися геть із міста.

Невідомо як, але нам удалося дістатися вокзалу, залишаючись непоміченими. Ми ледве встигли вскочити в потяг, що вирушав у Денвер. Під захистом нічної темряви наші вагони, що гуркотіли, рушили на захід, залишаючи позаду, в Сент-Луїсі, мерехтіння поліцейських мигалок на горизонті.

Наступного полудня, чотирнадцятого червня, за тиждень до сонцестояння, наш потяг дістався Денвера. Ми нічого не їли від минулої ночі у вагоні-ресторані десь у Канзасі. Не милися після від’їзду з Пагорбу напівкровок, і я не сумнівався, що від нас смердить.

— Давайте спробуємо зв’язатися з Хіроном, — запропонувала Аннабет. — Я хочу розповісти йому про твою розмову з річковим духом.

— Але хіба ми можемо користуватися телефонами?

— Я не про телефон.

Ми з півгодини тинялися містом, хоч я не розумів, що саме шукає Аннабет. Панувала засушлива спека, що було особливо незвично після вологого Сент-Луїсу. Хоч куди б ми завертали, Скелясті гори ніби проводжали мене поглядом, нагадуючи хвилю прибою, що готова зринути на місто.