Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

По-друге, я не змокнув. Тобто я відчув річкову прохолоду. Бачив свій обпалений одяг. Але, коли торкнувся сорочки, то виявив, що вона була цілком суха.

Придивляючись до сміття, що крутилося довкола, я схопив стару запальничку.

«Не вийде», — подумав я.

Але креснув кременем. З’явилася іскорка, і крихітний язичок полум’я спалахнув на дні Міссісіпі.

Я виловив із потоку сміття упаковку з-під гамбургера, і папір моментально став сухим. Я легко підпалив його. Але варто було мені випустити його з рук, як полум’я згасло. Обгортка знову перетворилася на розмоклий папірець. Дивина!

Але найдивовижніше дійшло до мене в останню чергу: я дихав. Я був під водою, але дихав нормально.

Я підвівся, засмічений намул сягав мені майже до стегна, і відчув, як тремтять ноги. Руки так само трусилися. Я неминуче мав загинути. Те, що я був живий, скидалося… на диво. Мені примарився жіночий голос, який чимось трохи нагадував мамин: «Що треба сказати, Персі?»

— Гм… дякую. — Під водою мій голос лунав, наче в запису, здавалося, що я набагато старший. — Спасибі, батьку.

Жодної відповіді. Лише сміття темною хмарою пливло річкою, велетенський сом майнув десь нагорі, і захід сонця там, над водою, пофарбував світ довкола у колір паленого цукру.

Навіщо Посейдон урятував мене? Чим більше я думав про це, тим сильніший мене охоплював сором. Отже, мені пощастило, добряче пощастило. Проти такої істоти, як Химера, я не мав жодного шансу. Ті бідолашні на вершині Арки, мабуть, вже добряче підсмажились. Я не зміг захистити їх. Ніякий я не герой. Можливо, мені варто було залишатися тут, із цими сомами, і нехай мене зжеруть риби.

Плюх-плюх-плюх. Наді мною проплив моторний човен, спінюючи засмічену воду.

Не далі, аніж за шість футів попереду зблиснув мій меч, його бронзовий ефес зав’язнув у піску.

І знову пролунав жіночий голос: «Персі, візьми меч. Твій батько вірить у тебе».

Цього разу я зрозумів, що мені не почулося. Я не вигадав цей голос. Слова невидимої жінки, здавалося, лунали з усіх боків, створюючи у воді звукові хвилі, як у випадку з дельфінами.

— Де ти? — гукнув я вголос.

— Потім крізь напівтемряву я побачив її. Сірувата, як сама вода, тінь жінки кружляла над мечем, немов привид. Її довге волосся плавало в потоці, а очі, які я ледь розрізняв, були зелені, як у мене.

У горлі у мене стислося.

— Мама? — озвався я.

«Ні, дитино, я лише посланниця, хоч доля твоєї матері не така вже безнадійна, як здається. Рушай до узбережжя Санта-Моніки».

— Що?

«Так наказав твій батько. Перш ніж спуститися в царство мертвих, ти повинен вирушити до Санта-Моніки. Будь-ласка, Персі, мій час уже майже минув. Річка тут надто брудна для мене».

— Але ж… — Я не сумнівався, чи моя це мати, а чи принаймні її привид. — Хто… як ти…

Мені багато про що хотілося в неї запитати, але слова застрягали у мене в горлі.

«Я не можу більше залишатися, сміливцю, — мовила жінка. Вона простягла руки, і я відчув, як течія ніби пестить моє обличчя. — Ти повинен вирушити до Санта-Моніки! І не довіряй дарам, Персі…»

Голос її змовк.

— Дарам? — перепитав я. — Але яким дарам? Зачекай!

Жінка ще раз спробувала заговорити, але лише ворушила губами. Образ її розтанув. Якщо це була моя мати, то я знову втратив її.

Мені захотілося втопитися. Єдина проблема полягала в тому, що втопитися я не міг.

«Твій батько вірить у тебе», — сказала вона.

А ще назвала сміливцем, якщо, звичайно, це не стосувалося сома.

Я доплентався до меча й схопив його за руків’я. Химера могла все ще стирчати там, нагорі, разом із своєю, схожою на змію матір’ю, щоб порішити мене. Принаймні невдовзі з’являться смертні поліцейські, щоб з’ясувати, хто зробив діру в Арці. Якщо вони заскочать мене, то напевно матимуть до мене парочку запитань.

Насунувши ковпачок, я запхав ручку в кишеню.

— Дякую, батьку, — повторив я, звертаючись до каламутної води.

Потім випростав ноги з намулу й поплив нагору.

Я підгріб до берега разом із плавучим «Макдоналдсом».

За квартал від мене всі карети «швидкої допомоги» Сент-Луїсу з’юрмилися біля Арки. У небі кружляли поліцейські вертольоти. Натовп роззяв нагадував Таймс-сквер напередодні Нового року.

— Мамо! — заволало якесь дівчисько. — Цей хлопчик вийшов із річки.

— Ось і добре, дитинко, — відповіла мати, витягуючи шию, щоб краще роздивитися авто «швидкої допомоги».

— Але він сухий!

— Ось і добре, дитинко.

Кореспондентка з «новин» бубоніла в камеру: