Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— А що ви робите, коли дощить? — спитав я.

Хірон якось дивно подивився скоса на мене.

— Трапеза у нас ще попереду.

Я вирішив облишити цю тему.

Нарешті він показав мені будиночки, дванадцять штук. Вони затишно згуртувалися в лісі довкола озера. Розташовані вони були літерою «U»: два стояли в основі, решта розтягнулися по п’ять у ряду з кожного боку. Ну і, звичайно, ці будівлі були найвигадливішими з тих, що мені будь-коли доводилося бачити.

Попри те, що кожен із будинків мав на дверях великий мідний номер (непарні ліворуч, парні праворуч), всі вони були абсолютно не схожі один на одного. Над номером дев’ять, як над крихітною фабрикою, височіли димоходи. Стіни четвертого номера були обплетені стеблами томату, а дах складений із звичайнісінької трави. Номер сьомий видавався зробленим зі чистого золота, яке так виблискувало на сонці, що дивитися на нього було несила. Усі вони виходили на загальний майданчик завбільшки з футбольне поле, прикрашений статуями грецьких богів, фонтанами, квітковими клумбами та — що мене найбільш за все потішило — парою баскетбольних кошиків.

Посередині поля була велика, викладена камінням яма для багаття. Хоч надворі було тепло, але вогонь горів. Дівчинка років дев’яти не давала йому згаснути, ворушачи у багатті палицею.

Два будиночки на початку поля, номер другий і перший, нагадували парні мавзолеї — величезні біломармурові споруди-скрині з важкими колонами на фронтоні. Будиночок номер один був найбільший і наймасивніший з усіх дванадцяти. Його лискучі бронзові двері сяяли, наче голограма, і щоразу здавалося, ніби на їхній поверхні спалахують блискавки. Другий будиночок виглядав набагато вишуканіше: його колони, обплетені гірляндами гранатів і квітів, були тоншими й стрункішими. Стіни були прикрашені вирізьбленими в камені павичами.

— Зевс і Гера? — висловив я припущення.

— Саме так, — відповів Хірон.

— Але їхні будиночки здаються порожніми.

— Це правда. Утім, не лише їхні, ще декілька. Ніхто ніколи не зупиняється у жодному з них.

Що ж, добре. Отже, кожен із будиночків має свого господаря-бога, на кшталт талісмана. Дванадцять будиночків для дванадцятьох олімпійців. Але чому деякі з них порожні?

Я зупинився перед першим будиночком ліворуч — будиночком номер три.

Він був не таким уже й великим і не справляв такого величного враження, як перший, що навпроти, — довгий, невисокий, міцний. Зовнішні стіни змуровані з важкого сірого каменю із вкрапленням шматочків мушель і коралів, так, ніби ці брили дістали просто з океанського дна. Я зазирнув було у відчинені двері, але втрутився Хірон:

— А ось цього я не став би робити!

Перш ніж він устиг відтягти мене від дверей, я відчув солоний запах, що йшов звідти — так пахнув вітер на березі Монтауку. Всередині стіни виблискували, немов морські мушлі. Там стояло шість порожніх ліжок, застелених шовковими простирадлами. Але не було жодних ознак, що на них будь-хто коли-небудь спав. Усе довкола мало настільки сумний і занедбаний вигляд, що я навіть зрадів, коли Хірон поклав мені руку на плече й промовив:

— Пішли далі, Персі.

Решта будиночків майже всі були переповнені мешканцями табору.

Номер п’ятий був яскраво-червоний, причому скидалось на те, що його абияк пофарбували, виливаючи фарбу просто відрами. На даху звивався колючий дріт. Опудало голови вепра висіло над дверима, і здавалось, що його очі стежать за мною. Всередині я побачив неаби скільки звичайних хлопчаків із дівчатами, які займалися армрестлінгом і галасували під оглушливий гуркіт рок-музики. Голосніше за всіх горлало дівчисько років тринадцяти-чотирнадцяти. Під її камуфляжною курткою була футболка з написом «Табір полукровок». Вона зміряла мене очима й зловтішно осміхнулася. Вона нагадала мені Ненсі Бобофіт, хоч дівчинка з табору була кремезніша, а її волосся, що звисало довгими патлами, було каштанове, а не руде.

Я пішов собі далі, намагаючись не потрапити під копита Хірона.

— Ми ще не бачили жодного кентавра, — зауважив я.

— Так, — сумно погодився Хірон. — Мої родичі — дикий та варварський народ, і це правда. Ти можеш зустріти їх у лісових хащах, денебудь у полі чи на великих спортивних змаганнях. Але тут ми їх навряд чи побачимо.

— Ви сказали, що вас звати Хірон. То ви дійсно… — Він із посмішкою глянув на мене.-…Хірон з міфів. Вихователь Геракла, і все таке інше?

— Так, Персі, це я.

— Але хіба ви не померли?

Хірон помовчав, ніби моє запитання заінтригувало його.