Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Напівкровка.

У мене було стільки запитань, що я не знав, з чого почати.

— Гей, новенький! — несподівано загорлали позаду.

Я озирнувся. До нас перевальцем наближалась здоровила з жахливого восьмого будиночка. За нею тупцяли ще три дівулі — такі ж кремезні, обірвані й так само в камуфляжних куртках.

— Кларисо, — зітхнула Аннабет, — чого б тобі не піти й не начистити свого списа?

— Звичайно, міс Принцесо, — відгукнулась діваха. — Щоб краще наштрикнути тебе на нього у п’ятницю.

— Erre es korakas! — кинула Аннабет, що я переклав із грецької приблизно так: «Пішла ти до біса!», хоч у мене й було відчуття, що це вислів ще міцніший. — І не мрій.

— Ми виб’ємо з тебе дух, — заявила Клариса, але око в неї смикнулось. Схоже, вона не була певна, чи варто продовжувати свої погрози. Потім вона обернулась до мене. — А це що за один?

— Персі Джексон, познайомся з Кларисою, дочкою Ареса, — сказала Аннабет.

— Бога… війни, — кліпнув очима я.

— У тебе що — з цим проблеми? — скривилася Клариса.

— Ні, — відповів я, розмірковуючи. — Так ось звідки цей сморід.

— У нас церемонія посвячення новачків, Пріссі, — пробурмотіла Клариса.

— Персі, — виправив я.

— Не має значення. Ходімо покажу.

— Кларисо… — спробувала зупинити її Аннабет.

— А ти стій, де стоїш, задавако.

Аннабет це добряче зачепило, але вона не пішла з нами, та мені й самому не потрібна була її допомога. Я був новенький. Отже, доведеться самому заробляти собі репутацію.

Я віддав Аннабет ріг Мінотавра і зібрався битися, але не встиг і оговтатися, як Клариса схопила мене за шию і потягнула до кам’яної будівлі, в якій я одразу впізнав вбиральню.

Я відбивався руками й ногами. Вже не згадаю, скільки разів у житті мені доводилося битися, але в цієї дівулі Клариси руки були, мов залізні. Вона затягла мене у відділення для дівчат. З одного боку там вишикувались туалетні кабінки, а з іншого — душові. Смерділо там, як у будь-якій громадській вбиральні, і я подумав — наскільки це було можливо, бо Клариса тягла мене за волосся — що коли вже це місце належить богам, то вони могли б подбати про більш пристойний клозет.

Подружки Клариси дружньо реготали, а я намагався сконцентруватися, як у бійці з Мінотавром, але у мене нічого не виходило.

— Ось, будь ласка, герою! Залишки Великої трійці! — виголосила Клариса, підштовхуючи мене до однієї з туалетних кабінок. — Ось так. Мінотавр, мабуть, помер від сміху, бо в тебе такий дурнуватий вигляд.

Її подружки загигикали.

Аннабет стояла в кутку, схиливши голову й роздивляючись свої руки. Клариса кинула мене навколішки і почала вмочувати мою голову в унітаз. Загуркотіли заіржавілі труби та… словом, те, що зазвичай спускають у туалет. Напружуючи шию, я намагався тримати голову вище. Дивлячись на вкриту піною воду, я подумав, що мені не доведеться в неї занурюватись. І таки не довелось.

Далі дещо трапилось. Я відчув напруження шлунку. Каналізаційна мережа здригнулась, труби стали гриміти. Рука Клариси, яка тримала мене за волосся, раптом ослабла. Вода зненацька фонтаном вирвалась з унітазу, і далі пригадую лише те, як мене відкинуло на вимощену кахлями підлогу, а Клариса репетувала десь позаду.

Я підвів голову саме тоді, коли вода, яка вибухнула з унітазу, вдарила Кларисі в обличчя з такою силою, що вона гепнулась на долівку. Струмінь бив, наче з пожежного шлангу, заштовхуючи діваху в душову кабінку.

Клариса намагалась пручатися, її подружки підбігли до неї. Але потім вибухнула й решта туалетів, з яких вирвалось шість чи більше струменів води, які вмить рознесли дівчисьок у камуфляжних куртках, наче сміття.

Щойно вони вилетіли за двері, я відчув, як шлунок заспокоївся, а струмені води так само миттєво щезли.

Уся вбиральня була затоплена. Аннабет теж дісталось, але хоч вона й була геть мокра, проте її не винесло водою з будівлі. Вона стояла на тому самому місці, з жахом втупившись у мене.

Глянувши вниз, я побачив, що сиджу на єдиному сухому місці у цій вбиральні. Піді мною була суха підлога. На мій одяг не впала жодна крапля води. Жодна, уявляєте?

Я підвівся, ноги у мене тремтіли.

— Як це тобі вдалося? — спитала Аннабет.

— Не знаю.

Ми підійшли до виходу. Надворі Клариса та її подружки валялися в багнюці в оточенні інших мешканців табору, які з’юрмилися довкола них, щоб познущатися. Волосся в Клариси прилипло до обличчя. Від її наскрізь мокрої камуфляжної куртки смерділо лайном.

Вона з ненавистю глянула на мене.