Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Можеш вважати себе небіжчиком. Стовідсотковим небіжчиком!

Я міг би стриматись, але все-таки сказав:

— Може, сполоснеш ротик туалетною водичкою, Кларисо? Замовкни краще.

Подружкам довелось її відтягувати. Вони потягли Кларису в будиночок номер п’ять, тоді як решта мешканців табору тікали з дороги, щоб не потрапити під удари її ніг, якими вона хвицала на всі боки.

Аннабет не зводила з мене очей. Я не міг уторопати, чи вважає вона мене бевзем, а чи просто сердиться, що змокла через мене.

— То що? — спитав я. — Що ти про все це думаєш?

— Я думаю, що хочу взяти тебе до себе в команду, щоб вибороти прапор.

Чутки про пригоду в туалеті розлетілися миттєво. Хоч куди б я вирушив, мешканці табору всюди вказували на мене і щось впівголоса казали про туалетну воду. А може, вони просто дивилися на Аннабет, з якої досі струменіла вода.

Вона показала мені нові місця: кузню, в якій хлопці кували собі мечі, артистичну майстерню, де сатири в поті чола працювали над величезною мармуровою статуєю козлоногого чоловіка, а також стіну для всіх бажаючих здобути навички альпініста — по суті, дві стіни, які, жахливо розхитуючись, руйнувалися, вивергали потоки лави й зіштовхувались, якщо хтось не встигав достатньо швидко видертися нагору.

Нарешті ми повернулись до озера, де вправлялися веслярі на човнах, і звідки стежка завертала до будиночків.

— Мені треба на тренування, — сухо мовила Аннабет. — Вечеря о пів на восьму. Просто пройдеш зі свого будиночка до трапезної.

— Аннабет, я прошу вибачити мене… ну, за те, що сталося в туалеті.

— Та нема за що.

— Я справді не винен.

Вона із сумнівом глянула на мене, і я зрозумів, що все ж таки винен. Я зірвав вентилі в туалеті. Навіть не знаю, як це в мене вийшло. Але туалети були відтепер на моїй совісті. Хтозна, як усе це трапилось. Але наразі мене можна було вважати сантехніком.

— Ти мусиш поговорити з Оракулом, — сказала Аннабет.

— Із ким?

— Не з ким, а з чим. З Оракулом. Я спитаю в Хірона.

Я втупився в озеро, бажаючи, щоб хто-небудь хоч раз сказав мені правду.

Я не чекав, що хтось може дивитися мені в спину, тому серце так і зайшлося, коли я помітив двох дівчаток, які сиділи, схрестивши ноги, неподалік причалу. Вони були вбрані в джинси й лискучі зелені футболки, каштанове волосся вільно маяло на вітру. Вони посміхались і махали мені руками, як старому другові.

Я не знав, що мені робити, тому просто помахав у відповідь.

— Не озивайся до них, — попередила мене Аннабет, — таких кокеток, як наяди, ще треба пошукати.

— Наяди, — спантеличено повторив я. — Ще цього не вистачало. Завтра ж їду додому.

— До тебе досі не дійшло, Персі? — Аннабет спохмурніла. — Ти вже вдома. Це єдине безпечне місце для таких, як ми.

— Ти хочеш сказати, для тих, хто несповна розуму?

— Я хочу сказати для не зовсім людей. Не вповні людей. Себто людей тільки наполовину.

— Наполовину людей — і наполовину кого?

— Я думала, ти знаєш.

Я не хотів визнавати це, але, здається, час настав. Я відчув тремтіння у всьому тілі — відчуття, яке з’являлося, коли мама розповідала мені про батька.

— Бог? — спитав я. — Напівбог?

Аннабет кивнула.

— Твій батько не загинув, Персі. Він один з олімпійців.

— Це… маячня.

— Та невже? А що робила більшість богів у старовинних переказах? Закохувались у звичайних людей і народжували від них дітей. Гадаєш, вони змінили свої звички за останнє тисячоліття?

— Але ж це… — Я ледь знову не бовкнув слово «міфи». Але вчасно згадав, як Хірон попереджав мене, що через тисячу років мене самого можуть вважати за міф. — Але якщо всі тут наполовину боги…

— Напівбоги, — виправила Аннабет. — Такий офіційний термін. Або напівкровки.

— Тоді хто твій батько?

Аннабет міцно схопилася руками за перила причалу. Я зрозумів, що торкнувся болючої теми.

— Мій тато викладає у Вест-Пойнті, — відповіла вона. — Я не бачила його від того часу, як була ще зовсім маленькою. Він викладає американську історію.

— Отже, він людина.

— І що? Невже ти вирішив, що тільки богам-чоловікам можуть подобатись привабливі жінки? Ще подумають, що ти ненавидиш жінок!

— Тоді хто ж твоя мама?

— Вона мешкає в шостому будиночку.

— І що це означає?

— Афіна. Богиня мудрості й бойовищ. — Аннабет випросталась.

«А чому б ні», — подумав я.

— Ну, а мій батько?

— Його не виявлено, — відповіла Аннабет, — адже я тобі вже казала. Ніхто не знає.