Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Хтось особливий?

— Не переймайся з цього приводу, хлопче, — сказав Лука. — Аннабет хочеться думати, що кожен новий прибулець до табору — це знак, який вона чекає. А тепер ходімо, бо час вечеряти.

Щойно він це промовив, як здалеку залунав звук рогу. Якимось чином я здогадався, що це співоча мушля, хоч ніколи раніше таких звуків не чув.

— Одинадцятий, шикуйсь! — загукав Лука.

Усі мешканці будиночку, осіб із двадцять, вишикувались у шеренги. Ставали за зростом, тому я, звичайно, опинився в самому хвості. Підходили хлопці також з інших будиночків за винятком тих трьох, в яких ніхто не мешкав, та восьмого будиночка, який вдень виглядав звичайно, але, коли сонце сідало, починав виблискувати сріблом.

Ми рушили пагорбом угору до павільйону, де містилась трапезна. Сатири, що виходили з луків, приєднувались до нас. Наяди випливали з озера. Ще кілька дівчат з’явилися з-поза дерев — себто я хочу сказати, просто з дерев. Я бачив, як одна з них, років дев’яти-десяти, відокремилась від клена й підстрибом побігла пагорбом угору.

Усього назбиралося близько сотні мешканців табору, кілька дюжин сатирів та дріад із наядами, розбитими на окремі гурти.

У павільйоні довкола мармурових колон яскраво палахкотіли смолоскипи. Центральне вогнище палало в бронзовій жаровні завбільшки з ванну. Кожен із будиночків мав свій власний стіл, накритий білою скатертиною, обрамленою пурпурною смугою.

Чотири столики були порожні, але за тим, що належав одинадцятому будиночку, зібралась купа народу — яблуку ніде впасти. Мені довелося сісти на самісінький край лавки, причому вмоститися вдалося лише наполовину.

Гровера я побачив за дванадцятим столиком разом із містером Д., кількома сатирами та парою пухкеньких білявих карапузів, як дві краплі води схожих на містера Д. Хірон стояв збоку, оскільки місця за обіднім столом для кентавра було явно замало.

Аннабет сиділа за шостим столиком, в оточенні серйозних, з атлетичною статурою молодиків із ясно-золотавим волоссям.

Клариса прилаштувалася за моєю спиною, за столиком Ареса. Вона явно занадто збудилась через пригоду в туалеті, оскільки голосно реготала й відригувала вбік своїх подруг.

Нарешті Хірон лунко вдарив копитом об мармурову підлогу. Він підніс кубок і виголосив:

— За богів!

Усі довкола дружньо підтримали тост:

— За богів!

Дріади підносили таці з наїдками: грона винограду, яблука, малину, сир, щойно свіжоспечений хліб та — на мою превелику радість — м’ясо, засмажене на багатті! Келих мій був порожній, проте Лука сказав:

— А ти попроси його. Що хочеш, але, звичайно, безалкогольне.

— Вишневу колу.

Келих тут-таки наповнився іскристою рідиною кольору паленого цукру.

Тут у мене в голові майнула думка.

— Блакитну вишневу колу.

Колір напою змінився на яскраво-кобальтовий.

Я обережно зробив маленький ковточок. Чудово.

І я випив цей келих за свою матір.

«Вона не померла, — продовжував переконувати я себе. — Принаймні не назавжди. Вона в тому, підземному світі. І якщо це місце насправді існує, то одного разу…»

— Тримай, Персі. — Лука подав мені тацю із смаженою яловичиною.

Я поклав собі якомога більше м’яса і вже приготувався було запхати в рота величезний шматок, як раптом помітив, що всі підводяться й підходять із тарілками до жаровні посередині трапезної. Я поцікавився, чи, може, вони йдуть по десерт, а чи ще за чимось.

— Ходімо, — звелів Лука.

Підійшовши ближче, я побачив, що всі кидають у полум’я найкращі шматки: найбільш стиглу полуницю, найсоковитішу яловичину, найбільш пухкі булочки.

— Вогняне жертвопринесення богам, — пробурмотів Лука мені на вухо. — Їм подобається запах.

— Ти жартуєш?

Лука поглядом попередив мене, щоб я сприйняв його слова всерйоз, але я не міг не подивуватися з того, що безсмертним, всемогутнім богам може подобатись запах паленої їжі.

Лука підійшов до вогнища, схилив голову і кинув у жаровню жменю стиглого винограду.

— Гермесу.

Прийшла моя черга.

Хотілося б мені знати, ім’я якого саме бога називати!

Нарешті я мовчки заблагав: «Хай хоч ким ти був, але скажи мені. Будь ласка!»

Я кинув у полум’я великий шматок яловичини.

І від запаху диму зовсім не відчув блювотного рефлексу.

Запах нічим не нагадував сморід підгорілого м’яса. З жаровні до неба злетів аромат гарячого шоколаду, підсмажених шоколадних тістечок із горіхами, гамбургерів, польових квітів — сотень найрізноманітніших речей, які ніколи не поєднувались, а тут створили ні з чим не зрівняний аромат. Я навіть повірив, що боги можуть живитися цими запахами.