Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Хто ви, Хіроне? І хто… хто я?

Хірон посміхнувся. Він змінив позу, ніби збирався підвестись зі свого крісла, але я знав, що це неможливо. Вся його нижня частина була паралізована.

— Хто ти? — задумливо пробурмотів він. — Це питання, на яке всі ми хочемо отримати відповідь, хіба не так? А поки ми пропонуємо тобі ліжко в одинадцятому будиночку. Там ти зустрінеш нових друзів. І ти матимеш купу часу, щоб підготуватися до завтрашніх занять. Крім цього, ввечері біля багаття відбудеться традиційне частування з маршмелоу [4] М’який повітряний кондитерський виріб, зроблений із желатину, цукру, ароматизаторів. та сандвічами з шоколаду й крекерів, а я просто обожнюю шоколад.

Промовивши це, Хірон почав підводитись зі свого візка. Але було щось дивне в тому, як він це робив. Ковдра, що вкривала його ноги, впала, але самі ноги не рухались. Тіло видовжувалось, виростаючи від пояса. Спершу я подумав, що на ньому дуже довга біла оксамитова спідня сорочка, але Хірон все продовжував підводитись, стаючи вищим за будь-яку людину, і я зрозумів, що оксамитова білизна ніяка не білизна. Це був торс тварини, м’язистий і жилавий, вкритий жорсткою білою шерстю. А інвалідний візок виявився зовсім не візком. Це було щось на кшталт контейнера, величезної скрині на колесах, і тут, мабуть, було задіяне якесь чаклунство, тому що вона не могла вмістити Хірона. Несподівано з’явилася довга вузлувата нога з великим відполірованим копитом. Потім друге, після того стегна, і скриня спорожніла — металева шкаралупа з приробленими до неї муляжами людських ніг.

Я втупився в коня, що з’явився з інвалідного візка: переді мною стояв великий білий жеребець. Але замість шиї у нього був торс мого вчителя з латини, що м’яко переходив у кінський тулуб.

— Яке полегшення! — мовив кентавр. — Мене засадили туди так давно, що шерсть над копитами геть залежалась. Отже, вперед, Персі Джексон. Час познайомитися з іншими мешканцями табору.

Щойно я змирився з тим фактом, що мій учитель із латини — кінь, ми з ним чудово прогулялися, хоч я весь час дбав про те, щоб не йти позаду нього. Кілька разів мені довелося виконувати роль прибиральника — з тих, що чистять вулиці напередодні Дня подяки — і, хоч як не шкода, я не міг покластися на нижню кінську половину Хірона так само, як покладався на його людську частину.

Ми пройшли повз волейбольний майданчик. Там підстрибували й розминалися декілька мешканців табору. Один вказав на ріг Мінотавра, який я досі тримав у руці. Другий сказав: «Це він».

Більшість хлопців виглядали старшими за мене. Їхні друзі-сатири були крупніші за Гровера, і геть усі красувалися в помаранчевих футболках із написом «Табір напівкровок» — це єдине, що приховувало їхні кошлаті стегна. Звісно, я не надто сором’язливий, але погляди, які вони кидали на мене, змушували мене ніяковіти. Виникало відчуття, ніби вони чекають, що я ось-ось зроблю сальто або вшкварю що-небудь інше.

Я озирнувся на будинок. Він виявився набагато більшим, аніж я гадав: чотириповерховий, небесно-блакитний із білим оздобленням, він нагадував поважний приморський будинок відпочинку. Я розглядав бронзовий флюгер у вигляді орла, коли щось привернуло мою увагу — тінь, що майнула у верхньому вікні класичного фронтону. Хтось лише на мить відсунув завісу, але у мене виникло стійке відчуття, що за мною стежать.

— Що це там нагорі? — спитав я Хірона.

Хірон подивився, куди я вказую, і обличчя його спохмурніло.

— Просто горище, — відповів він.

— Там хтось мешкає?

— Ні, — категорично заперечив він. — Жодної живої душі.

Мені здалося, що він каже правду. Але водночас я ані на мить не сумнівався в тому, що хтось підглядав за нами з-поза завіси.

— Ходімо далі, Персі, — гукнув Хірон, його безтурботний голос звучав наразі дещо невпевнено. — Нам треба ще багато чого побачити.

Ми пройшли крізь полуничні поля, на яких мешканці табору збирали ягоди у великі кошики, поки сатир награвав на очеретяній сопілці.

Хірон сказав, що табір збирає достатньо багатий урожай, щоб відправляти його до нью-йоркських ресторанів та на Олімп.

— Це покриває наші витрати, — пояснив він. — Крім того, полуниця майже не потребує догляду.

Кентавр розповів, що містер Д. дуже добре впливає на рослини: вони починають плодоносити зі страшною силою, коли він опиняється поблизу. Краще за все це спрацьовувало із виноградною лозою, але містерові Д. було заборонено вирощувати виноград, тому довелося перейти на полуницю.