Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Намагатимусь повернутися швидше, — пообіцяв кентавр. — Аргус простежить за тобою. — Потім він швидко глянув на Аннабет. — Ах, так, моя люба… щойно ти будеш готова, вони будуть тут.

— Хто вони? — спитав я.

Відповіді не було.

Хірон викотився з кімнати. Я чув, як його колеса обережно з’їжджають з головних сходів.

Аннабет уважно роздивлялась лід на денці моєї склянки.

— Щось не так? — запитав я в неї.

— Та ні, нічого. — Вона поставила склянку на стіл. — Я… я просто згадала одну твою пораду. Тобі… нічого не треба?

— Треба. Допоможи мені. Я хочу вийти.

— Погана ідея, Персі.

Я спустив ноги з ліжка. Аннабет перехопила мене, перш ніж я встиг торкнутися підлоги. Мене занудило.

— Я ж казала…

— Та все зі мною гаразд, — наполягав я.

Надто вже не хотілося мені валятися в ліжку, як інвалідові, поки Лука блукав десь там, плекаючи плани зруйнування західного світу.

Мені вдалося зробити крок уперед. Потім зробити ще один, все ще спираючись на Аннабет. Аргус рушив за нами назовні, але тримаючись на відстані.

На той час, коли ми дісталися веранди, обличчя моє вкрилося рясними крапельками поту. Шлунок скрутило. Але я мусив дістатися поручнів.

Сутеніло. Табір виглядав цілком безлюдним. У будиночках було темно й тихо, на волейбольному майданчику також. За лісом, за полуничними полями в останніх променях сонця світився Лонг-Айленд.

— Що ти збираєшся робити? — спитала Аннабет.

— Не знаю.

Я сказав їй, що відчуваю, як Хірон хоче, щоб я залишився на весь рік, щоб можна було приділити більше часу індивідуальному тренуванню. Проте я не був упевнений, чи сам цього хочу. Проте визнавав, що мені неприємно залишати її саму в компанії Клариси.

Аннабет стисла губи, потім спокійно мовила:

— Я на рік їду додому, Персі.

— Себто до батька? — спитав я, уважно дивлячись на неї.

Вона вказала на вершину Пагорба напівкровок. Поряд із сосною Талії, біля самого магічного кордону табору, вимальовувались фігури жінки з двома дітьми та високого чоловіка з русявим волоссям. Це була явно родина, що на когось чекала. Чоловік тримав рюкзак, схожий на той, що Аннабет кинула в Денвері.

— Я написала йому листа, коли повернулася, — сказала Аннабет. — Як ти пропонував. Я написала йому… що мені шкода. І я повернусь додому до навчального року, якщо він усе ще цього бажає. Він негайно відповів. Ми вирішили… спробувати ще раз.

— Для цього треба мати мужність.

Аннабет знову стисла губи.

— Обіцяй, що не накоїш дурниць у цьому навчальному році, — суворо сказала вона. — Принаймні… повідом мене про це через Іриду.

Я змушено посміхнувся.

— Обіцяю навмисне не потрапляти в халепу. Та мені й не доводиться зазвичай.

— Коли я повернусь наступного літа, влаштуємо полювання на Луку. Спитаємось дозволу на пошуки, а якщо не дозволять, то втечемо й шукатимемо самі. Домовились?

— Звучить як план, достойний Афіни.

Аннабет простягла руку. Я потиснув її.

— Будь обережний, риб’ячі мізки, — сказала Аннабет. — Придивляйся до всіх і до всього.

— Ти теж, задавако.

Я подивився їй вслід: як вона піднімається Пагорбом і зустрічається з родиною. Аннабет незграбно обійняла батька і востаннє озирнулася на долину. Вона торкнулася сосни Талії, а потім із родиною рушила з пагорба до світу смертних.

Уперше я відчув себе справді самотнім у таборі. Подивившись на Лонг-Айленд, я згадав батькові слова: «Море нестримне».

І я прийняв рішення.

Потім замислився: а чи схвалив би Посейдон мій вибір?

— Наступного літа я повернусь, — пообіцяв я йому. — А до того часу якось протримаюсь. Врешті-решт, я твій син.

Я попросив Аргуса відвести мене до будиночка номер три, щоб зібрати речі.

Без допомоги численних відважних помічників монстри не раз розтерзали б мене, коли я вперто намагався віднести цю історію до видавництва. Я дякую моєму старшому синові Хейлі Майклу, який вперше почув цю історію; молодшому синові Патрику Джону, найбільш розсудливому в родині у свої шість років, а також моїй дружині Беккі, що мирилася з моїми тривалими поїздками до Табору напівкровок. Дякую також учителям, які спрямовували мої кроки в середній школі: Тревісу Столлу, розумному й стрімкому, як Гермес; С. С. Келог, милосердній, як Афіна; Елісон Бавер, ясноокій, як Артеміда Мисливиця, а також місіс Маргарет Флойд, мудрій та добрій наставниці з англійської мови. Також дякую викладачеві Егберту Дж. Бекеру, непересічному знавцеві класичних дисциплін; Ненсі Голт, моїй довіреній особі, що варта найвищої похвали; Джонатану Бернему, Дженіфер Бесер та Сарі Хьюдж — за віру в Персі.